Карлос Кастанеда - Мистецтво сновидінь

— Ми хочемо, аби ти приєднався до нас. Спускайся туди, де ми. І не ніяковій. Ти ж не ніяковієш з розвідниками, а тим більше — зі мною. Розвідники і я — такі ж, як і решта. Я маю форму дзвона, а розвідники — свічкового полум’я.

Остання заява виявилася певним сигналом для мого енергетичного тіла. Коли я почув її, нудота і страх зникли. Я спустився на їхній рівень, і кулі, дзвони й свічкові вогні оточили мене. Вони підійшли до мене так близько, що торкнулися б мене, якби я мав фізичне тіло. Натомість ми проходили одне крізь одне, наче капсульовані бульбашки повітря.

У цю мить я мав неймовірне відчуття. Хоч я не відчував нічого біля чи всередині мого енергетичного тіла, я відчував і помічав дуже незвичний лоскіт десь іще — м’які, легкі, мов повітря, предмети відчутно проходили крізь мене, але не зовсім там. Відчуття було неясне й швидке, і я не встигав розчути його сповна. Замість того, щоб зосередити на ньому увагу сновидіння, я був цілковито захоплений спостереженням за цими енергетичними жуками-переростками.

На тому рівні, де ми перебували, здавалося, що є спільність між розміром тіньових істот і моїм.

Можливо, тому, що, на мій погляд, вони були з моє енергетичне тіло, я почувався майже затишно серед них. Роздивившись їх, я дійшов висновку, що взагалі не проти їхньої присутності. Вони були безособові, холодні, відсторонені, і мені це глибоко сподобалося. На мить я замислився, чи моя антипатія до них мить тому й прихильність зараз були природним наслідком сновидіння, чи продуктом якогось енергетичного впливу, що чинили на мене ті істоти.

— Вони наймиліші, — сказав я посланцеві в ту саму мить, коли мене переповнила хвиля глибокої дружності й навіть приязні до них.

Не встиг я висловитися, як темні фігури кинулися врозсип, наче гладенькі морські свинки, залишивши мене самого в напівтемряві.

— Ти спроектував забагато почуття й злякав їх, — сказав голос посланця. — Почуття — це надто важко для них, і мене це теж стосується.

Посланець майже сором’язливо розсміявся.

На цьому мій сеанс сновидіння завершився. Коли я прокинувся, моєю першою реакцією було спакувати сумку до Мексики й побачитися з доном Хуаном. Однак несподіваний розвиток подій у моєму особистому житті унеможливив цю подорож, попри мої гарячкові приготування до від’їзду. Тривога, спричинена цією затримкою, заразом перервала мої заняття сновидіннями. Я зупинив їх не з власної свідомої волі; я необачно зробив такий великий наголос на цьому окремому сні, бо знав: якщо не зможу дістатися до дона Хуана, то немає сенсу займатися сновидіннями далі.

Після перерви, що тривала понад півроку, мене все більше й більше інтригувало те, що сталося. Я й гадки не мав, що самі лише мої почуття зупинять мою практику. Тоді я спитав себе, чи самого бажання вистачить, щоб поновити її. Вистачило! Щойно я сформулював думку про повернення до сновидінь, мої заняття продовжилися, наче ніколи й не переривалася. Розвідник проклюнувся там, де й покинув мене, і забрав прямісінько до видіння, яке я мав протягом мого останнього сеансу.

— Це світ тіней, — промовив голос посланця, щойно я там опинився. — Та навіть попри те, що ми тіні, ми проливаємо світло. Ми не лише рухомі, ми — світло в тунелях. Ми — інший різновид неорганічних істот, що існують тут. Нас три різновиди: одні — як нерухомий тунель, інші — як рухома тінь. Ми рухомі тіні. Тунелі дають нам енергію, а ми передаємо їхні пропозиції.

Посланець припинив розмову. Я відчув, що він провокує мене спитати про третій різновид неорганічних істот. Я відчув також, що як не спитаю, то посланець мені не скаже.

— Який третій різновид неорганічних істот? — спитав я.

Посланець кахикнув і всміхнувся. Мені здалося, він насолоджується тим, що його спитали.

— О, це наша найпотаємніша риса, — сказав він. — Третій різновид розкриває себе нашим гостям, лише коли ті обирають залишитися з нами.

— Чому так? — спитав я.

— Тому що потрібна сила-силенна енергії, щоб їх побачити, — відповів посланець. — І нам довелося б цю енергію забезпечити.

Я знав, що посланець каже мені правду. Також я знав, що до мене підкрадається жахлива небезпека. І все ж мною керувала необмежена цікавість. Я хотів побачити цей третій різновид.

Посланець, здається, усвідомлював мій настрій.

— Хочеш побачити їх? — буденно спитав він.

— Напевне, — сказав я.

— Усе, що ти маєш зробити — це промовити вголос, що хочеш залишитися з нами, — з незворушною інтонацією мовив посланець.

— Але якщо я це скажу, я повинен буду лишитися, так? — сказав я.

— Звісно, — відповів посланець тоном ультимативної переконаності. — Усе, що ти скажеш вголос у цьому світі — це назавжди.

Я не міг не подумати, що, якби посланець хотів обманом змусити мене лишитися, йому варто було всього-на-всього збрехати мені. Я б не помітив різниці.

— Я не можу збрехати тобі, тому що брехні не існує, — сказав посланець, втрутившись у мої думки. — Я можу розповісти тобі лише про те, що існує. У моєму світі існує лише намір. Брехня не має за собою наміру, отож вона не має існування.

Я хотів був заперечити, що намір є навіть за брехнею, але не встиг виголосити свій довід, як посланець відповів, що за брехнею стоїть умисел, а умисел — це не намір. Я не зміг утримати уваги сновидіння на аргументі, наведеному посланцем. Вона перемістилася на тіньових істот. Раптом я помітив, що вони мають вигляд гурту чи табуна дитиноподібних тварин. Голос посланця застеріг мене тримати емоції під контролем, адже раптові виплески почуттів мають властивість розсіювати їх, мов зграю пташок.

— Що ти хочеш, щоб я зробив? — спитав я.

— Спустися до нас і спробуй штовхнути чи потягти нас, — закликав мене голос посланця. — Що швидше ти навчишся це робити, то швидше тобі вдасться пересувати речі у своєму світі, просто дивлячись на них.

Мій розум торговця оскаженів від передчуття. Я миттєво опинився серед них, відчайдушно намагаючись штовхати їх або тягти. Незабаром я суттєво виснажив свою енергію. Враження було, що те, що я намагаюся зробити, рівноцінне тому, щоб підняти будинок силою зубів.

Іншим враженням було, що зі зростанням моєї напруги зростає і кількість тіней. Наче вони з’являлися з-за кожного рогу, щоб подивитися на мене чи поживитися мною. Щойно мене відвідала ця думка, тіні знову кинулися врозсип.

— Ми тобою не живимося, — сказав посланець. — Ми всі приходимо відчути твою енергію, зовсім як ти шукаєш сонця в холодний день.

Посланець закликав мене відкритися