Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– Так? – здивовано протягнув він

– До зустрічи – зніяковіло сказала я на що хлопець усміхнувся:

– Прощавай, Алана!

– На все добре, Нік – махнула я рукою і вийшла на вулицю.

Гель, як і казав Ерік, давно чекав на мене, невдоволено стукаючи копитом.

Без сорому осідлавши коня, легенько клацнула п'ятами його по стегнах. Смішно пирхнувши, кінь розміреним кроком пішов уперед

Через деякий час ми вже з Рудиком залишали міський ринок, де я завбачливо прикупила трохи провіанту.

– Ну що, хлопці, – звернулась я до моїх вірних супутників, блукаючи безлюдною вуличкою і тримаючи коня за вуздечку – куди підемо?

Багатозначно промовчавши мої супутники, схоже, надали право вибору мені...

Надворі стояла чудова погода. Свіжий вітер скуйовдив моє коротке волосся, грав із зав'язками на комірі моєї сорочки, м'яко обдував моє обличчя.

Сонце гріло землю під моїми ногами... До моїх вух долинали трелі солодкоголосих птахів...

І тут цю ідилію порушив чийсь шепіт:

– Глянь, це він…

Рудик, насторожено водячи вухами, принюхувався, а кінь починав нервувати. Я ж насторожилася, передчуваючи не гаразд.

Нас обступила знайома, але дуже пошарпана компанія...

– Хей, гад дрібний – звернувся до мене той рудоволосий, якого минулого разу кінь по стіні розмазав – Ти що? Знову нам муляєш?

Визнаю свою провину! Я знову для зручності, одягла сорочку і штани куплені позавчора на ринку... Так, я знову виглядала як обірванець... Причому чоловічої статі.

Хоча, зізнатися, я йшла іншою дорогою... Минулого разу я увійшла до міста зі східних воріт, а зараз прямувала до північних...

Треба було через центральну площу, та в головні ворота... Ну та гаразд, зробленого не повернеш.

На цей раз людей було більше. Десь близько десятка... Троє намагалися взяти «клешні» Рудика, двоє зосередилися на мені, а решта безуспішно «утихомирювала» коня.

Гель з одного удару задніми копитами, якщо судити по звуку, чи зламав щелепу, чи проламав череп якомусь бідолахі...

Рудик впевнено розривав простягнуті в його бік руки, а я...

А що я..?

Мовчки намагалася ухилятися від ударів, що сипалися з усіх боків. Поки що, начебто виходило.

Ну ось... "Впіймала" один живіт, та такий що відлетіла на пару метрів, і впала на бруківку чутливо приклавшись спиною і тим, чим вона власне закінчувалася.

Мене одразу міцно перехопили чиїсь гидкі руки і притиснули до землі.

– Бий, Рен – почула звідкись зверху і мене почали штовхати.

Скрипучи зубами, корчилась від болю... удари сипалися безжалісним водоспадом... На очі наверталися сльози злості та безсилля... Перед очима все попливло... тіло невблаганно боліло...

І тут я помітила досить великий камінь, що лежав неподалік. Поміркувавши, зібрала в кулак залишки волі і сил, і вільними ногами брикнулася, сподіваючись попасти кривднику в щелепу.

Попала. Але не в щелепу, а в груди. І цим відштовхнула противника.

Хлопець, який не чекав від смирної жертви опору і до того притискав мене до землі відступив на декілька кроків. Вибравши момент перекотилася і схопивши камінь випросталася, впевнено вставши на ноги.

– Ах, ти! – гнівно вигукнув озлоблений амбал, що одержав тичок у груди, і кинувся на мене.

Впевнено ухилившись від двох послідовних ударів, підпірнула під витягнуту вперед руку супротивника і з усього маху врізала йому в щелепу. Важкий камінь, який я тримала в руках, надав моєму удару силу.

Почувся хрускіт і амбал впав без почуттів на землю.

Ззаду на мене наскочив другий. Здається, чоловік хотів дати мені у вухо, проте не досяг успіху. Я виявилася набагато нижчою, ніж він розраховував, і його рука пролетіла за кілька сантиметрів від моєї скроні.

Миттєво зреагувавши, з ліктя врізала у так зручно підставлене обличчя.

З носа хлопця, що стояв за мною, струмком ринула кров.

– Та ну вас! – в один голос вигукнули два дуже схожих між собою хлопця з трохи подовженими вухами і іклами, що виступають з-під губ. Один із них у цей момент стежив за підкинутим Гелем задніми копитами у повітря товаришем. Інший же з жахом спостерігав за бідолахою, що посилено затискає ніс – Ми так не домовлялись! – додали вони і втекли, та так, що й п’яти сяяли. Інші наслідували їх приклад...

Схопивши на руки в скуйовдженого пса, осідлала Геля і підстебнула коня:

– Но! – голосно скомандувала я, і Гель помчав уперед.

Вітер свистів у вухах. Повз проносилися будинки, які навряд чи помічалися краєм моєї свідомості. Над головою згущалися сірі хмари.

Я відчувала, як повільно розходиться шкіра на випадково отриманих від каменів подряпинах на лівій кісточці і правому передпліччі.

Дивно, але біль уже не відчувала. Лише серце шалено стукало в грудях і кров пульсувала у скронях. Напруживши ногу і затиснувши руку, сподівалася, що кровотеча зупиниться.

Потрібно було швидше покинути місто. Швидше дістатися до воріт!