Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Глянувши на собаку, посміхнулася. Рудик радісно завиляв хвостом, а потім, підбігши до дверей, поскрібся. Відчинивши собаці двері, почекала поки він вийде. Безшумно спустившись униз, Рудик, прощаючись, коротко гавкнув десь під вікном і кудись змився.

Як і зазвичай замотуючи руки, сидячи в ліжку, намагалася зовсім не думати...

Виходило погано. Безрадісні думки нав'язливо лізли в голову.

Знявши цікавого крою коричневу ночнушку з довгими рукавами, одягла незмінні темно-синій сарафан та блакитний фартух.

Прийнявши водні процедури у спільній ванній, я вийшла на вже оживший дворик. Робота йшла повним ходом... Тут повисла атмосфера радісної метушні...

Софі та Тіна несли валізки у двір, Роберт та Ерік розпускали постояльців і приймали оплату.

– А що відбувається? – здивовано поцікавилася я.

– Алана, ти що? Чи не знаєш, чи що? – здивувалася Софі моєї необізнаності – трактир Емерсонів закривається! Невже тобі це не сказали?

І тут згадала слова Еріка: «Розумієш, Алана, проблема не в тому, що я не можу або не хочу тобі прийняти на роботу.... А в тому, що ще два-три дні, ну максимум тиждень, і ми закриваємося... В принципі якщо ти не проти можеш хоч сьогодні розпочинати роботу...»

– Алана! – підскочила до мене Джулія – ​​ти чого ще не зібрана?

– А? Я...? – Розгубилася я

– Ану швидко йди збиратися.

Довелося повернутися в невелику кімнату, що вже стала звичною.

Переодягнувшись і зібравши скромні пожитки, а також окрему сумку з речами, відданими мені в тимчасове користування Емерсонами, знову спустилася вниз.

Тіна і Роберт уже поїхали з якимись купцями... А Софі почала допомагати Еріку...

До трактиру з маленької будівлі увійшов Нік.

– Бабуся, дідусь! Софі! Екіпаж готовий – крикнув він.

До речі і справді виявилося, що подружжя Емерсонів не батьки Ніка, а його бабуся та дідусь.

Хлопець якось сказав, що магія дісталася йому від матері, і вона навчила його користуватися "подарованими" здібностями, але де вона сама я навіть не здогадуюсь.

– О, Алано – звернувся юнак до мене – я привів твого коня. Він чекає на тебе там – махнув він кудись за будинок

– Дякую – тихо відповіла ошелешена я.

– Ерік, Софі – кричала Джулія – ​​ви йдете?

– Так, йдемо, йдемо! – обурено гарчав чоловік – я ж не винен, що не всі постояльці висилилися!

– Алана... – підійшла до мене збентежена Софі – адже ти нікуди не поспішаєш?

Я лише заперечливо хитнула головою. Воно й вірно: куди мені поспішати?

– Ти ж не проти допомогти?

– Звичайно ні – озвалася я, а дівчина, схопивши мене за руку, потягла до зали реєстрації.

Там, втім, як і скрізь панувала метушня. Представники різних рас переповнювали приміщення невеликих розмірів. Хтось терпляче чекав своєї черги, хтось залишав будинок, а хтось розплачувався з Еріком...

– Містер Емерсон! – покликала Софі управителя – давайте алана закінчить роботу. Бо ми можемо запізнитися! – белькотіла дівчина

Чоловік глянув на мене з надією.

– Алана, ти впораєшся? – уточнив він

– Швидше за все, так – не впевнено озвалася я

– Загалом так... – прибадьорився Ерік.

Провівши мені короткий інструктаж, чоловік підбив підсумок:

– Гель чекатиме на тебе там – кивнув він на вхідні двері – речі залишаються тобі. Все, що зараз оплатять, забираєш собі, як плату за роботу протягом тижня... Зрозуміло? – і отримавши ствердний кивок, чоловік, попрощавшись, ретирувався.

До обіду всю роботу було закінчено. Ерік, Софі та Джулія поїхали. Усіх колишніх постояльців я розпустила, не забувши оглянути кімнати, забрати ключі та оплату.

Коли я відпустила останнього клієнта, ту саму карооку дівчину, до приміщення увійшов Нік.

– Ну що, трудяга, закінчила? – спитав він, а я лише кивнула, кладучи останній ключ у ящик і закриваючи записну книгу – я тобі обід приніс – поклав він на стіл скруток, від якого розносився запах здоби.

– Дякую – подякувала я – але, право, не варто...

– Чому ж? Ми егоїстично скинули всю роботу на тебе, та ще й голодною залишили... Хіба це чесно? – запитально підняв брову хлопець, і не отримавши відповіді, перевів тему: – Ти забрала гонорар?

Глянувши на три товсті гаманці, заперечливо хитнула головою.

– Чому? Бери! – кивнув Ніколас у бік грошей.

– Це занадто багато! Я стільки не заробила – обурилася я, згадуючи, що взагалі наймалася для того, щоб відпрацювати дах і їжу з одягом.

– Ну, якщо багато візьми, скільки заробила – знизав плечима хлопець вже гризучи пиріжок, що взявся казна-звідки.

– Не братиму я грошей! – уперто повторила я

– Як же з вами, інтелігентними, складно! – вигукнув хлопець і підійшовши до столу реєстрації почав ритися в ящиках.

Через деякий час на стіл опустилися маленький гаманець, набитий монетами та якась книга. Придивившись, зрозуміла, що ця книга щось інше, як блокнот для записів, причому новий.

– Прошу – простягнув мені хлопець вище перераховане

– Навіщо воно мені? – здивовано підняла я брову.

– Алана! – гаркнув хлопець – не біси мене! На що ти жити далі зібралася? Ну гаразд ти, але тварин хоча б пошкодуй! – намагався звернутися до мого голосу розуму.

Нік і Ерік знали те, що я нічого не пам'ятаю... знають і те, що подітися мені нікуди і що робити далі я не маю поняття...

Як не прикро, мені довелося визнати правоту Ніка.

– Ну, записник мені навіщо? – не змогла втриматися я

– Ну, ти ж гроші не береш – простодушно відгукнувся хлопець

Зітхнувши все-таки прийняла дари і кинувши речі, які спочатку планувала повернути і ті, які щойно вручив Нік у незмінну дорожню сумку.

Поміркувавши, взяла в руки пакунок, принесений хлопцем. І, підійшовши до вхідних дверей, наостанок обернулася:

– Нік – тихо покликала я хлопця, що зачитався газету.

Той, відірвавшись від читання, запитально глянув у мій бік: