Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

Попри всю свою самовпевненість, він зовсім не певний себе. Він надто горда й гоноровита людина — отже ця гордість робить його замкненим, ніяковим і мовчазним. В суспільстві він сидить нібито на шпичках.

— Ви не вважайте, що я такий мовчун серед Вашого товариства. Це того, що я нікому не довіряю і що десяток очей, як шпильками, проймають мою душу… В мене всяка жилочка чує гострий погляд ізбоку. Я в ту саму минуту, як любенько всміхаюсь по-панськи, розмовляючи не знать із ким, боюсь, чи не двигтить у мене на лиці судорога од німого болю сердечного!

Він людина з підпілля! За хвилину щирости й одвертости він заплатить образами й підозрами.

Коли він 29 січня 1859 р. написав свого першого щирого й інтимного листа, він до нього робить довжелезну приписку. Він боїться, що з його визнань будуть сміятись.

— Іще добавлю. Єсть у мене на душі одна важка думка, котору я таїв од Вас і досі. Тяжко, сестро, її таїти! Лучче мені з Вами розійтись, ніж казати не всю щиру правду про себе. Читайте ж. Давно вже обіймає мою душу якийсь сум, за всяким листом до Вас. У нас, чоловіків, єсть своя гордість, як у вас, жіноцького полу, своя. До кого душею тепло обернешся, то це ми за мале не вважаємо — це не те, що офіцери верзуть у мазурках — це ми з своєї святині виносимо дари і не всякій дамо їх. Не малої ваги, по-нашому, щирії речі наші, моя сестро кохана. Що ж, як оте все марно пишеться, на один глум пишеться! Я вас не знаю; я люблю вас на віру. А знаєте, як важко оддати на віру душевний скарб!

Він мститься за хвилини щирости. Він ображає дівчину.

Хто вона й що вона, чого вона варта?

— Ви мені не дали ніякого поводу, що справді не схожі Ви на тисячу інших панночок! Що веселенько до мене раз чи два заговорили, це ще нічого. Улестить мене нельзя солоденькими слівцями, хто сипле мені словесні лагоминки… То ви це все відайте, сестрице, голубко моя, та й не впевняйтесь, що дуже мене вблажили ласкавими речами абощо…

Важко було виносити визнання такої людини, як Куліш. Великий тягар брала на себе дівчина, коли з одкритим серцем йшла назустріч коханню Куліша й його щирості.

Отже, в наступному листі Куліш після всіх цих визнань, писав:

— Тим то виявивши перед Вами свої муки душевнії і жажду того, що зветься чистим щастям, та пославши свій лист, засумував я тяжко: нащо було мені таке писати! Що з цього вийде! Яка з цього користь буде на то мені, та й сестрі моїй, у котору я вкладаю свою душу! і що ж то за жажда! чи вона праведна перед розумом?

Запитання, вагання й сумніви надзвичайно характерні для Куліша. Нащо? Що з того буде? Яка користь? Чи не справжнє безглуздя все те, що він робить?

І з усіх цих вагань і сумнівів він робить один висновок: кінчати…

Він рішає сказати: «Ні», перекреслити своє кохання, порвати з Милорадовичівною.

— Пора вже минулася для мене, щоб серцем до дівочого серця промовляти!

Він потяжчав, охолов, стомився. На скронях срібло, в серці гірке почуття нерадісної втоми й байдужої порожнечі.

Від кожного посланого до дівчини листа лишається не радість схвильованої сподіванки, а нерозважний тяжкий невтішний сум.

…Отак-о в Петербурзі весняний без сонця ранок. Ґраніт, ґрати, вода, місток… Важкий, холодний вітер. Низьке хмарне небо. Порожня перспектива кам’яниць. І в порожнечу скам’янілого простору закута самота. Отак-о: маленький, глухий завулок, гола висока сіра стіна, пустир, завалений купами сміття, уламками цегли, іржавим залізом, брудними ганчірками, рваним папером, битим склом. В завулках серця — гола порожня стіна, засмічений пустир і тільки на мить на шматочку брудного скла затремтить, гойдаючись, весняна блакить…

В коханні Куліш ритор. Його кохання дзвінка й пишна риторика. Він не був би письменником, коли б не любив слів і струнких, бездоганно збудованих фраз.

Риторичність Кулішевого листування з Милорадовичівною (в листах із Глібовою він значно простіший…) — не випадкова. Це висновок навмисної розсудливости й передбачених розрахунків.

Епістолярний стиль Кулішевих любовних листів — стиль любовного експерименту. Він експериментує й експериментуючи оголяє спосіб і маніру цих своїх експериментів. Він розкриває перед Милорадовичівною логіку своїх міркувань і висновків. Він з’ясовує їй механізм своїх душевних рухів. Куліша цікавить не тільки почуття, але й техніка почуття.

Він уподібнює себе Стендалеві, що в книзі «Про любов» сподівався на підставі логічної аналізи кохання дійти твердих і непохитних висновків у сфері любовного почуття. Оцей от присмак «любовного стендалізму» виразно відчуваєш на кожній сторінці Кулішевих листів.

«Техніцизм» заїв Куліша: це не листи, а графіки й діяграми, пунктиром відзначені й підфарбовані риси, куби, трикутники, кола.

Він прагне кохання, він каже про «жажду чистого щастя», про «жажду кохання», але одночасно він ставить питання: «чи праведна перед розумом ця жажда кохання»?

Чого варті його сподіванки на владу слів? Мовлено: слова!.. Красного слова мало: треба молодою красою перед милим дівочим поглядом сяяти. Тоді знайдеш любий привіт і любу відповідь, і нікому не буде дивно, що чоловік статечний до молодої краси, як муха до меду, липне.

Свідомість років отруює й нервує його. Думка, що коли б він був молодший, усе було б інакше, порушує його рівновагу.

Жаль, а не радість приносить йому звістка, що Милорадовичівна надіслала йому свою фотографію.

— Довідавсь я з жалем, а не з радістю, що Ваш портрет чекає мене в Петербурзі. Здавсь він мені од Вас милостинею старцеві: не так би Ви дали мені його в іншу пору; не з таким правом получив би я його од Вас, бувши Вам рівнею. А тепер нащо він мені? Хіба на те, щоб, поглядаючи на його, на калиновий міст озиратись та гукати мислями:

Вернітеся, літа мої, хоч до мене в гості…

— Бажав я Вашого портрету, а послі того й перестав бажати.

— Небагато вже того віку лишилося, що стоїть на межі із пониклою старістю.

— Нехай, — рішає Куліш, — нехай упливе собі тихо туди, куди давно вже попливли мої рожеві квіти. Буде й того, що серце ще раз заколотилось по-давньому і дало ознаку, що воно ще не заніміло. Подякую любу сестру мою, що приснилась мені там якось літом у молодому сні! Хіба ж цього мало? Та й за це нема в світі достойної плати. Вона