Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

задвірки тих будинків, обнесених дощаними чи дротяними огорожами, мабуть, для того, щоб перепинити дорогу навколишньому пагористому, сірому від полину пустищу, яке немовби насувалось на людські оселі, прагнучи поглинути їх. Ті будинки були там наче не на місці, сяк-так стулені й кинуті куди попало, і, здавалося, їх от-от залишать мешканці. На мотузці висить білизна, але люди залишать і її. Просто не матимуть часу зірвати її з мотузки. Скоро почне сутеніти, і їм треба поквапитись.

Та поїзд рушає далі, і в задніх дверях одного будиночка з’являється жінка,— чи, власне, жіноча постать, бо обличчя годі роздивитися,— в руках у неї миска, жінка вихлюпує воду, що раптом зблискує проти світла срібними торочками. Жінка повертається до будинку. До того, що там у будинку. Підлога в ньому тонка, покладена просто на голу землю, стіни та дах — благенький захисток від усього, що оточує будинок, але годі побачити крізь стіни те потаємне, до чого повернулася жінка. Поїзд їде геть, набираючи швидкість, а жінка вже там, у будинку, де вона воліє залишитися. Вона й залишиться там. І зненацька спадає на думку, що це ти сам тікаєш звідти і тобі треба поквапитись куди ти там намірився, бо скоро посутеніє. Тепер поїзд іде швидко, але наче із зусиллям долає опір надміру густого повітря,— немов вугор, що намагається пливти у сиропі,— чи, може, то він долає невблаганне, дедалі більше земне тяжіння. І здається, якщо по землі перебіжить судома, як часом перебігає по шкурі сплячого собаки, то поїзд злетить з рейок і перекинеться, паровоз ригне, похлинувшись парою, і котресь із його задертих догори коліс зробить важкий і повільний, мов уві сні, оберт.

Але нічого такого не відбувається, і ти пригадуєш, що та жінка навіть і не глянула на поїзд. Тоді ти забуваєш про неї, поїзд іде швидко й так само швидко поминає невеликий міст. Ти вловлюєш поглядом спокійний і ясний металічний блиск гладенької води між невисоких берегів під уже потьмянілим небом, а трохи далі проти течії, біля самотньої похиленої верби, бачиш корову, що стоїть у воді. І раптом тобі хочеться заплакати. Та поїзд іде швидко, і за мить усе, чого тобі хочеться, вже лишається позаду.

То ти, бісів дурню, гадаєш, що хочеш подоїти корову?

Ні, ти не хочеш доїти корову.

Аж ось і Аптон.

В Аптоні я рушив просто до готелю, протискаючись крізь вуличний натовп зі своєю невеликою валізкою та друкарською машинкою в руках, і люди неквапливо й відверто, з властивою селюкам безсоромною цікавістю розглядали мене й не оступалися з дороги, поки я не напирав на них,— так само не сходить з дороги корова, аж поки радіатор машини мало не двигне її в одвислий бік. У готелі я з’їв сендвіч, піднявся до свого номера, ввімкнув вентилятор, подзвонив, щоб принесли карафу води з льодом, а тоді скинув черевики та сорочку і, взявши книжку, вмостився у кріслі.

О пів на одинадцяту в двері постукали. Я озвався, і до кімнати зайшов Віллі.

— Де ти був? — спитав я.

— Та я ще з обіду тут,— відповів він.

— Даффі водив тебе ручкатися з усією місцевою верхівкою?

— Еге ж,— мовив він похмуро.

Цей похмурий тон змусив мене пильніше поглянути на нього.

— Що сталося? — запитав я.— Тутешні панове не так з тобою розмовляли?

— Чого ж не так, розмовляли як годиться,— сказав він. Тоді підійшов до письмового стола й сів у крісло. Налив води в одну із склянок на таці, поряд з моєю пляшкою сивухи, випив і повторив: — Розмовляли як годиться.

Я знову поглянув на нього. Обличчя його змарніло, шкіра напнулася ще тугіше й здавалася майже прозорою під розсипом ластовиння. Він сидів понуро, не дивлячись на мене, і начебто без упину бурмотів сам до себе одні й ті самі слова.

— Що тебе гризе? — спитав я.

Якусь хвилю він сидів так, ніби й не чув мене, а коли повернув голову в мій бік, цей порух, як видно, не мав жодного зв’язку з моїм запитанням. Його явно спричинили думки, які снувалися в голові у самого Віллі, а не те, що я звернувся до нього.

— Людині не конче бути губернатором,— мовив він.

— Га? — озвався я вражено, бо чого-чого, а цього од Віллі аж ніяк не чекав. Певне, в попередньому місті його спіткав такий нищівний провал, що він зрештою прийшов до тями.

— Людині зовсім не конче бути губернатором,— повторив він, і, поглянувши на нього тепер, я не побачив тонкошкірого хлоп’ячого обличчя: воно немовби стало прозорою скляною маскою, і крізь неї прозирало зовсім інше обличчя. Я дивився на те друге обличчя, і раптом мені в око впали масивні, міцно стулені губи, що викликали в пам’яті змуровані цеглини, та випнуті жовна на щоках.

— Та ну,— запізніло промовив я,— голоси ж іще не підраховано.

Він знов почав бурмотіти подумки те, на чому затявся раніш. А тоді сказав:

— Не заперечую, я хотів цього. Не стану тобі брехати.— І, трохи подавшись уперед, подивився на мене так, наче хотів переконати в тому, що й без цього було мені ще ясніше, ніж те, що я маю руки й ноги.— Атож, я хотів цього. Лежав ночами без сну і мріяв про це.— Він стиснув свої великі руки, складені на колінах, так що аж хряснули пальці.— Хай йому чорт, можна отак лежати собі й хотіти чогось, так хотіти, що тебе аж розпирає і ти забуваєш навіть, чого хочеш. Немовби ти хлопчисько, і в тобі уперше заграв сік, і ти боїшся, що одної ночі збожеволієш від того хотіння. І так тобі страшенно хочеться, що аж млість бере, і, здається, вже й сам не знаєш, чого тобі треба. Це щось таке отут, усередині…

Віллі нахилився в мій бік і, не відводячи від мене очей, ухопився рукою за перед своєї пропотілої блакитної сорочки, аж я мимохіть подумав: ось зараз він рвоне гудзики і покаже мені те щось.

Та він одкинувся на стільці, перевів очі з мене на стіну і, втупившись у неї невидющим поглядом, промовив:

— Одначе самого хотіння замало. Не обов’язково жити до глибокої старості, щоб зрозуміти це.

То була така незаперечна істина, що я навіть не визнав за потрібне підтакнути йому.

Та він, здавалось, і не помітив моєї мовчанки — такий був занурений у свою власну. Але за