Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

було вирізано з суцільного шмату деревини. Якщо дивитися збоку, вона піднімалась над нижнім краєм шафи десь на фут. Я дістала свій кишеньковий ножик.  

Локвуд нахилився над моїм плечем:  

— Люсі...  

— Вона показала мені свою схованку, — знову пробурмотіла я. — І мені здається... Ось!  

Я застромила лезо ножика в щілину між підлогою й задньою стінкою шафи. Потім натиснула, й панель пішла вгору. Щоправда, з вішаків попадала половина одягу, та головне було зроблено. Я заховала ножик і дістала замість нього ліхтарик.  

— Ось, — повторила я, — бачиш?  

У порожнині, що відкрилася, лежав аркуш паперу — запорошений, згорнутий у кілька разів, запечатаний сургучем. На папері видніли темні плями — чи то сльози, чи то кров.  

— Вона показала мені це місце. — ще раз пояснила я. — Тобі не варто було хвилюватися.  

Локвуд кивнув, та його обличчя й далі супилось. Він уважно поглянув на мене й мовив:  

— Можливо... — і несподівано широко всміхнувся. — Найкраще те, що чай. напевно, ще не прохолов. Якби вона ще здогадалась подати до чаю печиво!  

Я повнилася щастям. Чуття не зрадило мене! Вистачило лише кількох секунд, щоб увійти в контакт із привидом і зрозуміти його наміри. Так, Локвуд здатен бачити прояви, однак я можу зазирнути ще глибше. Я можу знаходити сховані речі — інакше кажучи. Джерела. Поки я вилізала з шафи, Локвуд тримав дверцята. Я всміхнулась до нього й стиснула його руку. Коли ми вийшли на сходи, до нас долинув кволий голос пані Пітере — вона досі співала в кухні псалми.  

   

З'ясувалося, що папір, який я знайшла, був зізнанням при- вида — тобто зізнанням такої собі Арабелли Кровлі, написаним 1837 року, за доби, на яку вказував крій жіночої сукні. У листі пані Арабелла писала, що задушила свого сонного чоловіка, проте зуміла уникнути покарання. Почуття провини змусило її дух воскреснути, однак тепер, коли документ нарешті знайдено й викрито злочин, вона вже навряд чи повернеться.  

Мені    принаймні це уявлялося саме так. Дізнатися інші подробиці мені не дозволив Локвуд: того самого ранку він відіслав розбиту шибку до крематорію в Клеркенвелі й переконав пані Петерс, що шафу заради спокою теж варто було б спалити. На моє невдоволення, він знову заборонив мені спілкуватися з Гостями, якщо їх не заблоковано як слід. Я, звичайно, розуміла,   чому    він так тривожиться — його гнітив спогад про долю власної сестри, та, як на мене, він надто вже перебільшував. Я дедалі більше переконувалась, що мій Талант допоможе мені обминути халепу.  

Упродовж кількох наступних днів агенція «Локвуд і К°» швидко й успішно завершила ще низку справ. На ці завдання ми з Локвудом і Джорджем виходили поодинці.  

Це, одначе, призводило до певних проблем. Передусім нам бракувало часу на попередні розслідування, а це, правду кажучи, завжди небезпечно. Як наслідок, однієї ночі Локвуд ледве уникнув дотику привида в церкві біля Олд-стріт. Він загнав свою Примару за вівтар і мало не проґавив ще одну, яка вилізла просто в нього з-за спини. Якби Локвуд прочитав перед тим історію цієї церкви, то довідався б. що в ній орудують духи вбитих братів-близнюків.  

Перевтома теж дошкуляла нам. Джордж дозволив Причає- ному. якого не помітив через утому біля Вайтчепельського шлюзу, загнати себе в кут — і врятувався, лише пірнувши з головою в канал. А я взагалі заснула, чергуючи в пекарні, й не помітила обгорілого Гостя, що саме виліз із печі. Я прокинулась від смороду лише тоді, коли цей Гість уже майже торкнувся мого обличчя своїми почорнілими пальцями. — на превелику втіху черепа, який щиро цьому радів, проте не обізвався зі своєї склянки ані словечком.  

Усі ці випадки хвилювали Локвуда. Він казав, що це переконливий доказ того, що ми справді перевантажені роботою. Звичайно ж, він мав цілковиту рацію, проте зараз мене найбільше цікавила свобода, яку надає самостійна робота.   Щ   о- ночі, виходячи на завдання, я чекала нагоди поспілкуватись з привидом — і невдовзі така нагода мені трапилась.  

Я вирушила за викликом до родини, що жила в квартирі № 21 південного крила будинку в Бермуда-Корт, у Вайтчепелі. Як ви пам’ятаєте, цей будинок дістався мені за нашим правилом «цур». Виклик двічі відкладали через хворобу замовника, і його цілком могли перенести і