Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я чую плач.
— Вона у вікні. Між шибками. Ти бачиш її?
— Ні.
— Не бачиш її кощавих пальців?
— Ні! І, будь ласка, не треба мені їх описувати...
— Добре, що мені бракує уваги, інакше я не спав би цілу ніч. На ній сіра сукня з мереживом, а на обличчі — ніби подерта вуаль. В одній руці вона тримає лист, він забруднений чимось темним — не знаю, чи слізьми, чи кров’ю... Вона тулить цей лист до грудей своїми довгими кощавими пальцями... Зараз я порозкладаю ланцюги. Найкраще, що ми можемо зробити, — це розбити шибку. Розбити, зібрати всі друзки й відправити їх на спалення... — Локвуд говорив напрочуд спокійно, і я чула, як він брязкотить ланцюгами.
— Локвуде, зачекай.
Я стояла, відчуваючи, як повітря обпікає мені лице холодом. і спрямувала свій Слух на глибші, потаємні речі. Плач став тихішим, а потім до мене долинув ледь чутний шепіт:
— Сховала...
— Що? — запитала я. — Що ти сховала?
—Люсі, — мовив Локвуд. —Ти не бачиш того, що бачу я. Ти не повинна розмовляти з цією тварюкою. Це погано скінчиться.
Він узяв мене під лікоть і потяг за собою. Я ступила в коло з ланцюгів — голос ущух, повернувся на мить і знов ущух.
— Забери ланцюги. — буркнула я. — Мені нічого не чути.
— Сховала, схова-ала...
— Люсі!..
— Цить!
— Я сховала його...
— Де ти сховала його? — запитала я. — Де?
— Там...
Коли я обернулась, мій Зір став яснішим. Краєм ока я побачила обриси вікна, а між шибками — чорнішу за ніч постать із довгим волоссям, згорбленими плечима й химерно піднятими над головою руками — чи то в шаленому танці, чи в якомусь чаклунському обряді. Неприродно довгі пальці ніби тягли- ся до мене через усю кімнату. Я зойкнула. Відчула, як Локвуд. що стояв поруч, кинувся вперед і змахнув своїм клинком. Довгі пальці зламались, випустивши промені потойбічного світла, які порозлітались на всі боки, ніби переломлені в призмі. В моїх вухах вибухнув дикий вереск. Потім брязнуло скло. І запала тиша.
Вереск ущух. Спальню заповнило блідо-рожеве світло ліхтарів з Нельсон-Роуд. Я нарешті змогла розгледіти речі, що стояли в кімнаті. Якою ж маленькою вона тепер виявилась! Звичайнісінька собі кімнатка з дитячим двоярусним ліжком, кількома стільчиками й темною шафою, що стояла недалеко від мене. З-під дверей до спальні заструменіло тепле повітря, що так приємно торкалось моїх змерзлих гомілок. Локвуд стояв переді мною з рапірою в руці. Крізь розбите вікно надвір звисав залізний ланцюг. У будинку навпроти світились вікна. З віконної рами, наче зуби, стриміли скляні друзки.
Локвуд, відсапуючись, обернувся до мене. Пасмо розкуйовдженого волосся ховало від мене одне його око.
— З тобою все гаразд? — запитав він.
— Звичайно, — відповіла я й поглянула на шафу. — А що зі мною мало статись?
— Вона ж напала на тебе, Люсі. Шкода, що ти не бачила її обличчя, коли з нього злетіла вуаль!
— Ні, ні, — запевнила я, — все гаразд. Вона просто показала мені схованку...
— Яку схованку?
— Не знаю. Мені треба зосередитись. Помовч, будь ласка.
Локвуд побокував. а я рушила до шафи. Шафа була велика й стара, зроблена з майже почорнілого дерева. Дверцята прикрашала старовинна різьба. Я потягла за них — вони з рипінням відчинились. Усередині висів дитячий одяг, геть побитий міллю. Я подивилась на нього, пирхнула, а потім рішуче відсунула вішаки вбік. Підлогу шафи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Примарний Хлопець, Джонатан Страуд», після закриття браузера.