Богдан Сильвестрович Лепкий - З-під Полтави до Бендер

Аж ось і свист пронизав свіже, поранкове повітря, не людський, а пташачий свист. І ніби птахи зірвалися й летіли над Бог.

«Скорше, хлопці, скорше! — принаглював Мручко, — не за горами день».

Перший роздягнувся, прив'язав убрання до кульбаки, примістив зброю й нагнав коня у воду. За конем і сам скочив, а за ним пішли інші, шведи також.

Зразу вода була глибока, тільки вуха коням спливали.

«Хвоста держись!» — погукував Мручко.

І, без сорому казка, слабші дійсно хапалися кінських хвостів і бідна худобина, і так уже обвантажена, мусіла сама плисти та ще й людей тягнути за собою. Але таких не багато було. Більшість козаків, а так само й шведів, з насолодою поринала в холодних хвилях ріки. Вода не тільки сполокувала з їх тіла піт, кров і всіляку нечисть фізичну, але здавалося, що також душі їх обмиє з усіх тих злочинів і гріхів, якими в численних боях і сутичках з ворогом осквернили. Вийдуть з Богу, ніби поєднані з Богом.

Щоб лише вийшли.

Мручко і тут так само, як і в степу, добре провадив, броду не минув. Попав на нього, став кріпкою ногою і товаришів кликав до себе.

Перейшли брід і знов шубовсть у воду. Боже, яка ж вона студена, який той Бог широкий, який далекий берег.

Але на березі тому безпечно і свобідно.

Дістали його, стрепенулися, струшують воду з тіла, одягаються. Кругом переддосвітня тишина: лише пташки будяться з сну і співом віщують божу днину. Свіжо, черство, здорово. Хочеться жити на світі і всіми силами обороняти життя. Гарно як!

А там, далеко на другому боці, ніби духи здовж берега блукають. Це москалі попали на Мручків слід і беруться його здоганяти.

Доженете учорашню днину!

Поспішайтесь!

22

Мручко зібрав свою ватагу докупи.

«Панове товариство! — казав. — Вся наша надія на шаблі, бо пороху і куль чортма. Але з шаблями також обережно. Не виймаймо їх, поки нас турки до того не зневолять. Очаків лишимо на боці. Не цікавий він нам. Візьмемо вправо і чує серце моє, попадемо на сліди наших. Так тоді: вперед!»

Недалеко їхати прийшлося. Король і гетьман ще біля Очакова стояли. Розтаборилися в полі, бо король післав Найгебавера в Царгород до султана і чекав, яку той відповідь привезе.

Очаківський баша запрошував тепер «дорогих гостей» до себе, бо шкура на нім терпла, боявся, що султан йому зелену петлю пришле. Але король казав відповісти баші, що йому в полі вигідніше, і в Очаків ані сам не пішов, ані нікому йти не дозволив. Зате з Очакова люди шнурком до табору тягнули. Цікаві були побачити славного шведського короля і козацького гетьмана, що зважився проти царя стати.

І тут так само, як за Богом, торговці вивезли всякого краму, що не міра. Не лиш їжі й питва, але вбрання, зброї, муніції, навіть породистих турецьких коней та візків усякого фасону.

Шведські офіцери й козацькі старшини не жалували грошей, купували. Турки не потребували нарікати на лихий торг. Десь і цигани взялися, з ведмедями, з решітцями, зі старими відьмами, ворожками і з молодими чорноокими циганочками, палкими, як вогонь.

Король удавав, що їх не бачить і не казав відганяти від табору, бо людям після таких трудів належиться хвилина розваги й забуття.

І забувалися шведи й козаки.

В таборі панувала сувора дисципліна, але кругом його шуміло, гуділо, гоготіло, буцім на ярмарку в Києві або в Балті.

Мручко, доїжджаючи до табору, очам і вухам своїм не вірив. «Го-го! Розохотилося братство. Гуляють, як за добрих часів. Та краще гуляти, як у кулак трубіти, бо сміх, то не все гріх».

«Мручко! Мручко вернувсь!» — залунало кругом, і народ лавою пер, щоб побачити старого сотника і його сміливих товаришів. З усіх сторін простягалися до них долоні. І не порожні, а з чарками. Було що пить, так і припивали радо.

«А що? А як? А куди?»

«Тю, навісні! — обганявся Мручко. — Невже ж я ведмідь, чи що? На циганок дивіться, не на мене».

А все ж таки чарки не відтручував від себе, бо не прийняти її, це значить образити людину.

«Це вже останню п'ю, їй Богу, що останню. А то ви хочете на смерть старого Мручка впоїти? А дзуськи вам!»

І поскакав конем туди, де Орлик зі своїми возами стояв.

«Доземний поклін вашій милості!» — здоровив його Мручко.

«Доброго здоров'я сотнику!» — відповів Орлик, виходячи Мручкові назустріч.

Мручко зіскочив з коня. Привіталися. Орлик радів. «Хай буде слава Господеві, що ти вернувсь!» — говорив, стискаючи Мручкову руку.

«Лихе не пропаде, — сміявся Мручко. — Що нового, пане писарю генеральний? Як гетьман?»

Орлик озирнувся, чи не надслухує хто: «Погано, сотнику! Треба сподіватися найгіршого.»

«І готовими бути на все,» — додав Мручко.

«І готовими бути, — притакнув Орлик. — А воно важко. Історичні моменти застають нас неприготованими. Боюсь, щоб і тепер так не було.»

Мручко уважно подивився на нього. Зрозумів, що Орлик на вибір нового гетьмана натякає. І нараз, мов живий, явився йому подібний образ з-перед п'ятдесяти літ, коли то конав великий гетьман Богдан, а старшини козацькі, замість слухняно сповняти його останні накази і думати про заповіт, який він їм оставив, почали своїм звичаєм гризтися за булаву. Начальний вождь на польському фронті, Жданович, замість кріпкою рукою здавити сваволю черні, покинув фронт, лишив свого союзника Ракочого, і рушив до Чигирина, щоб там, борони Боже, без нього не вирішалося питання гетьманського насліддя.

«Боже ти мій! — скрикнув Мручко. — Які ж ми непоправні.»

Орлик похилив голову. Зрозумів виклик Мручка. Хотів виправдуватися, та не знав

як.

«Сідай, сотнику! — почав, вказуючи на лаву. — Ти втомлений. А може, й голодний?»

«Спасибі. Мене вже добрі люди погостили. Голодний я тільки добрих новин та мудрого слова.»

«Вірю тобі, так за цей хліб у нас тяжше, ніж за насущний. Мало нас, а гадок багато. Боюсь, щоб не прийшлося нову біду терпіти, якщо в нас єдиномислія не буде.»

«Не буде, бо закону нема.»

«Закону?»

«Може, я злого слова вжив, бо невчений. Хотів сказати, що коли б по Богдані одідичив був його булаву його син, Юрась, може б і руїни в нас не було.»

«Іван Степанович сина не має», — відповів нараз Орлик, зрозумівши, куди-то прицілюється Мручко.

«Але небожа лишає поміж нами.»

«Молодий на гетьмана пан Андрій Войнаровський, кажуть старшини.»

«А невже ж король Карло старший від нього? У нас все так: