Анастасія Лобойко - Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко

-Ну, Андрій як? - додала пані Анна.

-А що з ним? - набурмосилася Ляна.

Лишень вловивши здивовані погляди вожатих, вона допетрала, чого про нього питають.

-Ага, так-та, все… Все добре, - сумовито додала вона.

Коли виходила, то помітила, як недовірливо на неї глипають вихователі. А як йшла, то була така надута, ніби над нею зібралися всі дощові хмари цього світу.

***

Ляна йшла, супроводжувана неприємною мжичкою, засмучена і розчарована. Ну як так? Де ж тепер медальйон? Де його шукати?

І, щонайгірше, винна тільки вона. Адже вона носила медальйон, вона запихала його в кишеню.

А ще й до всього - Ляна ледве не видала їх! Правильно, як виказати цілу банду? Самому все розпатякати!

Вона зайшла в будиночок і причинила за собою двері. Коли озирнулася, побачила, як схвильовано за нею спостерігають друзі.

-То амба, - схлипнула вона. - Я його не знайшла… А ще мало бракувало, аби я всіх нас виказала.

Ляна розповіла, як вона залетіла до вожатих, як хотіла знайти прикрасу. І ніхто не сказав ні слова.

А в той момент, як Ляна закінчила й запала тривожна тиша, Таня промовила:

-Слухай, ти не знайшла, але знайшли ми, - і винувато всміхнулася, витягнувши зі своєї кишені медальйон.

Роксоляна спочатку роззявила рота. Потім затулила його і заплющила очі. Глибоко вдихнула. Вона відчувала, як починає зціплювати зуби… Ляні хотілося вдихати, але не видихати, щоб не зірватися.

Проте користь з того була мізерна. Дівчина стисла губи, розплющила одне око, знов міцно заплющила. Почервоніла, стисла кулаки… НУ ВСЕ, ТЕРПІННЯ СЯ СКІНЧИЛО!

-ТО Я.., - підскочила Ляна, аж Андрій зі Стьопою здригнулися, - ТУТ ЛІТАЮ, ЯК СРАНИЙ ВІНИК ПО САРАЮ, А ВИ СОБІ СИДИТЕ І…

-І МИ НЕ ВИННІ! - закричала ще голосніше за Ляну Таня. В Ляни мало щелепа не відпала, а хлопці випучили баньки і навіть Стьопа нічого не вставив - видно, як він любив казати, - нема слів, одні букви…

-Тихо-спокійно, цивілізовано собі сідаємо, - Ляна сіла, - і уважно слухаємо: я вибігла за тобою, - взялася пояснювати Таня, - але ти вже пігнали, тільки порохнява закурилася. І раптом в траві я вздріла щось блискуче - скочила туди, а це наш медальйон. Спрех ін зе дольч?

Ляні стало соромно - ну, а якби Таня її не зупинила, що б вона їм наговорила? Роксоляна зітхнула, бо точно знала, що нічого хорошого. Таке собі простеньки пояснення, а як змінило її настрій.

-А, я не смію ся питати, - поволеньки протягнув Степан, - ти думала, ми його від тебе сховали?

Ляна знову почервоніла, але вже не від образи, а від страшенного сорому. На таких близьких людей… Таке обвалити! Ну як вона могла подумати, що хтось з них хотів її розіграти..? А взагалі - Ляна зовсім нічого тоді не думала, вона просто вибухла, як вулкан, а через що… Ну, вгадуйте, але, майте на увазі, що правильної відповіді нема!

-Я… Вибачте, - Роксоляна бухнулась на ліжко, - я, думала…

-Аби думати, треба мати думалку, - сердито урвав Андрій, - а ти…

-А ти як до мене говориш?! - вразилася Ляна.

-Так, як чуєш! - огризнувся Андрій не своїм від роздратування голосом.

-Андрію, та що на тебе.?! - хотіла захистити Ляну Таня, але Андрій як заревить:

-Та це вам щось поброїлось! Вічно з нами гризетеся, вічно вибачаєтеся потім! Невже так складно тримати себе в руках?!

-ТО ЦЕ МИ ТЕПЕР ВИННІ!.. - стала до нього впритул Ляна, з перекособоченим від крику лицем.

-ШЛЮЗ! - перебив їхнє стоголосся Степан. - Повірити, пізнати, осягнути, зламати. - перелічи він якісь слова.

-Га? - перепитала всі нараз.

Стьопа кинув медальйон на стіл. Видно, коли Ляна підскочила, медальйон впав на підлогу - Степан його підібрав, навів камеру в перекладачі і от… Але чогось таке відкриття не принесло жодної очікуваної радості.

Хлопець тим часом написав на листочку переклад, вручив Тані, не дивлячись їй в очі, а тоді сів на іншу канапу і втупився в телефон.

Ляна подивилася на Андрія, на Степана, тоді на Таню, в руках якої був листочок.

-Пішли, Танюсю, - Ляна взяла кулон зі столу, - бо я бачу, нас скоро звідси попросять.

І вона з незалежним виглядом розвернулася й вийшла, хоч на серці в неї щемів біль.

Ляна не обзиралася, чи Таня йде за нею. Їй зараз хотілося побути самій. І справді, вже на порозі будиночка Роксоляна розвернулася - Тані за нею не було.

Дівчина зайшла і відразу перебралася в спіднє. Соломії і Ксені десь не було, може, досі гуляли, хоч вже й пізно.

Ляна залізла в постіль. ПростИрадло тепер не пахло так свіжо, як в перший день. Все було затхлим і таким до болю набридливим, що Ляна аж скрикнула від люті.

Різко сівши навпочіпки і підіпхавши коліна під бороду, вона намацала під подушкою медальйон. Витягнула, обдивилася.