Наталія Савінова (SiN eVa) - Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa)

– Розпочнемо. – сказав чоловік з сивим волоссям, ніби благословляючи цю зустріч.

          Розмова була напруженою. Розмовляли Оразови та ті чоловіки, яких я не знала. Вони пояснювали поведінку Даміля, причини через які він викрав мене і головне причини через які він дозволяє мені повернутись додому. Потім розмова була про традиції і випадки повернення, про поведінку викрадених наречених та бездіяльність влади старійшин. В якийсь момент тема змінилась законами зовнішнього світу, і правками про місто Н.

Кілька годин монотонні голоси старих чоловіків обговорювали все те, що й так було відомо та очевидно. Врешті, один зі старечих перевів погляд на мене, змусивши мене знов напружитись усім тілом.

– Підійди до нас, дитино. – хрипкий голос був наказовим і я не пручаючись, підійшла до диванів. – Я голова ради старійшин міста Н, – відрекомендувався він. – Я Фарат Рахман, дитино.

– Приємно познайомитись. – зітхнула я, викликавши на його обличчі емоції. Брови старечого заграли, а губи ніби скривились.

– Моя небога зростала в інших традиціях. – вступився за мене дядько Мурат, ледь усміхаючись. – Це одна з причин, по якій вона не може бути пов’язана нашими традиціями.

– Нехай так. – погодився голова старійшин. – Лавіка, чи ти погоджуєшся повернутись додому до батьків?

– Так. – впевнено киваю головою, не відриваючи від чоловіка своїх очей.

– Ти відмовляєшся від браслетів по своїй волі?

– Так. – стримано, але все ж впевнено відповідаю, киваючи головою.

– Чи була ти консумована?

– Ні.

– Чи була ти скривджена? – на цьому запитанні мої вії здригнулися, а в пам’яті з’явились неприємні моменти, які мені довелось пережити. Та навіщо мені згадувати про все те погане, коли я хочу як найшвидше завершити цей кошмар.

– Ні. – відказую, почувши за спиною гучне зітхання тітки Шахзоди. Якби я могла подивитись на неї, то побачила як вона з силою стискаю руку Ілая, і ледь стримує свої сльози, прикриваючи вільною долонею свої червоні губи.

– Ні? – перепитує Фарат Рахман, недовірливо примружуючи очі.

– Ні! – ствердно киваю.

– Тоді, нехай викрадач зніме з твоїх рук браслети.

– Вони вже зняті. – показую свої руки.

На мене подивились усі. Якщо погляди більшості були здивованими, то в погляді Даміля зчиталось розчарування і якась безжальна ненависть. Він затримав на мені важкий погляд того Даміля, якого я не бажала зустріти і відвів очі.

– Можеш підійти до свого батька. – запропонував голова старійшин і я зірвалась з місця.

Мій батько все ще поводився стримано і коли я підбігла до нього, спокійно обійняв мене, притиснувши мене до своїх грудей, та обхопивши руками мої плечі. Він поцілував мене в скроню та відвів в сторону, продовжуючи утримувати в своїх обіймах, в яких окрім тепла та спокою я відчувала цілковитий захист від усього поганого.

– Тепер, коли дитина повернулась до батька, Мурат та Даміль  можуть поговорити наодинці!

Залишаючи дядька Мурата та Даміля Оразова наодинці, ми всі неспішно вийшли з кімнати і пішли до вітальні, де кожен підійшов до своєї касти. Мій тато звернувся до своїх знайомих чи-то друзів, віддаючи їм якісь вказівки, що вже не мали для мене жодного значення. А потім дозволив Айрату прийняти мене в обійми і захищати від усіх і кожного в цьому дому.

– Тримаєшся? – пошепки запитав Айрат, прихилившись щокою до моєї голови.

– Так.

– Ще трошки і все закінчиться. – пообіцяв він, стиснувши мої плечі.

Та це трошки затягнулось на кілька годин.

Мій тато та інші чоловіки про щось домовлялись, робили якісь дзвінки і насторожено дивились на представників Оразових. Ми з Айратом присіли на підлозі біля вікна і спостерігали за усіма присутніми, не видаючи жодних звуків. Відчуваючи себе в безпеці, я почала розслаблятися і поринати у короткочасні відключення від реальності, засинаючи у руках кузена.

Та коли я почула голоси тітки Омани та тітки Шахзоди, які сперечались про щось, моя втома вмить зникла. Знайшовши їх очима, я випросталась і все ще притискаючись до Айхана, подивилась на незадоволене обличчя молодшої з сестер. Вона виглядала дивно. Вперше я побачила тітку Оману нафарбованою та святково вбраною.

Біла сукня з червоними квітами та золотими вишивками надзвичайно гарно підкреслювала її фігуру, а зібране волосся та яскраві очі омолоджували її на десяток років. В руках у неї була таця з пирогом, яку тітка Шахзода намагалась забрати.

– Цей пиріг ти пекла Санжару. Навіщо ти його сьогодні спекла? – запитувала тітка Шахзода.

– Як ти пам’ятаєш, остання зустріч Мурата в цьому домі була з нашим покійним братом, і він тоді відмовився від мого пирога. Та сьогодні він обов’язково скуштує його!

– Не смій!

– Ти не спромоглась захистити ні себе, ні сина, ні нашу родину. Тому я зроблю це сама! – вирвавшись з рук своєї сестри, тітка Омана гордівливо скинула підборіддя і пішла до кімнати, в якій проходила розмова дядька Мурата та Даміля.

– Дайте мені шматочок! – на зустріч до тітки Омани вибігла Дільнара і простягнула руку до таці з пирогом.

– Ах ти ж нетямуще дівчисько! – вигукнула тітка Омана підіймаючи руки догори та не дозволяючи дівчинці торкнутися таці. – Тобі не можна!

– Чому? – ображаючись запитала Дільнара.

– Тому що цей пиріг можуть їсти лише небажані гості. – отруйним голосом відказала тітка Омана і оминувши небогу, пішла вперед.

– Ходімо, Дальнара. – тітка Шахзода вхопила дівчинку за плечі, і повела до жінок, які сиділи біля самої кухні та розпивали чаї та каву з солодощами, як це було заведено.

– Та я ж хотіла лише спробувати шматочок. – жалілась Дільнара, опустивши голову.

– Іншого разу, мила моя. Іншого разу.

– Та коли ж це? Тітка Омана ніколи не пекла шоколадного пирога. Ніколи!

– Стихши голос, дитино.

– Лавіка, – звернувся мій батько і я одразу ж подивилась на нього. – ходімо, доню. – він протягнув мені свою руку і я вхопилась за неї як за рятівну соломинку. – Тобі краще посидіти в автівці.