Мак Карсегі - Османськими шляхами, Мак Карсегі

Василь змінив побратима посеред ночі. Богдан розворушив поліна, які повільно догоряли і закутавшись в кунтуш примостився ближче до розігрітого каміння. Заснув одразу, лиш встиг очі закрити. Його розум, спрямований довгий час на одне, відтворив уві сні таке бажане. Богдан знову побачив свою сім’ю. Там, удома. Біля рідної хатини, на такому рідному подвір’ї. І Северинко, і Орися купалися у теплому промінні літнього сонця. Синочок воював вербовою шаблею з кропивою, яка сягала його росту. А донечка бавилась лялькою, яку їй привіз тато з Чигирина. Мелашка ж поралась поруч з кухнею, готувала обід для чоловіка. А він, Богдан, заїхав на подвір’я на своєму чорному скакуні. Спішився, вдихнув глибоко і усміхнувся. Діти, лиш вгледівши батька, кинулись до нього наввипередки.

Та не встигли вони, як слід натішитися зустрічі, як насунула чорна хмара. Ламані блискавиці почали розрізати небо на шматки. А гуркіт котився такий, що закладало вуха. Пориви вітру гнули дерева додолу, стелили жито, ламаючи його стебла і метали клубами пилюки. Одна з блискавиць влетіла просто у хату. Вона спалахнула, немов порох, в одну мить. Навколо стало темно, як вночі. Богдан не бачив рідних. Вони кудись пропали. Він шукав їх, намагаючись знайти у непроглядній пітьмі. Але все було марним. Вони просто зникли.

Богдан прокинувся. Різко сів і роззирнувся. На дворі уже світало. В голові, щось перемкнулось і він усміхнувся, згадавши, що Мелашка уже напевне на Перекопі. Тоді Богдан важко зітхнув, адже його діти все ще були невідомо де, десь там у непроглядній темряві.

–Прокинувся? – наблизився Василь.

Богдан кивнув у відповідь, простягнувши руки над залишками багаття.

–Ти розмовляв уві сні. Кликав дружину та дітей. Ми знайдемо їх. Обов’язково знайдемо. Мелашку ж вдалось відшукати. Цей світ не настільки великий, яким здається з першого погляду.

–Напевне ти правий. Я б дуже хотів, щоб це було саме так.

Після вмивання козаки рушили далі. До обіду ще якось вдавалось рухатись замислуватими стежинами вгору. По кілька разів спускалися нижче, щоб змінити шлях, який знову заводив у нікуди.

–Та, що ж це сьогодні таке? – обурився Богдан. – Це не гори, а пастка якась.

–Зрештою котрась із спроб буде вдалою, – заспокоював побратима Василь.

–Поки ми її знайдемо, то помремо від голоду.

–Обійти гори не вдасться. А, якщо й вдасться, то це займе занадто багато часу, – задумливо пригладив вуса Немова.

–Потрібно знайти поселення десь у підніжжі, – кинув погляд донизу Богдан. – Там зможемо найняти того, хто нас переведе на інший бік. Добра платня зробить свою справу.

–Схоже, доведеться чинити саме так, – погодився Василь.

Козаки почали спускатися. Йшла не тим шляхом, яким підіймалися. Взяли напрям на північний-схід. Рухатись згори донизу виявились не так вже й легко, як на це сподівались побратими. У деяких моментах, навіть важче і проблематичніше ніж дертись в гори.

Темрява знову накрила землю швидко, окутавши все навкруги у свої обійми. Цього разу, подорожні обрали місце для ночівлі заздалегідь. Розмістились поміж валунів, які захищали від неприємного вітру і обклали багаття камінням. Поруч розкинулась галявина. Тут і стриножили коней та відпустили пастися. Самі ж повпирались спинами у гірські стіни і взялись вечеряти в’яленою рибою.

–Харчів маємо досить, – відкусив солений шматок Богдан. – А от з водою справи кепські. Коней і взагалі нічим поїти. Ще й на жодну річку чи потічок не натрапили.

–Головне знайти поселення, – задумливо закивав Василь.

–Знайдемо, – зітхнув Богдан і в ту ж мить насторожився. – Ти це чуєш?

Немова прислухався, а тоді звівся на ноги і глянув у темряву. Знизу долинали голоси. Чоловічі, грубі. Здавалося хтось кричав. А тоді постріл. Один, другий, третій. Заскреготала сталь, задзеленчала характерним для бою звуком.

–Що за чортівня? – кинувся гасити вогонь Богдан. – Бачиш щось?

–Ні, – намагався хоч щось розгледіти Василь. – Зачекай-но...

Богдан затоптав залишки багаття і вирівнявся. Вдалині, темний простір розрізали поодинокі вогники. Вони то з’являлись, то зникали, миготливим світлом.

–Наближаються, – зашипів Немова, а його рука мимовільно лягла на ефес шаблі.