Джон Голсуорсі - Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі

дивна штука, правда? Мабуть, вам як юристові доводилося спостерігати людську природу в її найрізноманітніших виявах.

— Доводилося.

— Сказати вам, що я помітив? Люди роблять помилку, пропонуючи меншу ціну, ніж можуть дати; треба пропонувати більшу, а потім знижувати.

Сомс підвів брови.

— А коли відразу погодяться на більшу?

— Це не має ніякого значення,— сказав Монт.— Набагато вигідніше спускати ціну, ніж піднімати. Наприклад, ми пропонуємо авторові добрі умови — він, звичайно, приймає їх. Потім ми робимо всі підрахунки і з'ясовуємо, що, видавши його твір, не можемо сподіватися на пристойний прибуток, і кажемо йому про це. Він відчуває до нас довіру, бо ми виявили щедрість, і тому слухняно, як ягня, погоджується на нові умови, не маючи до нас ніяких претензій. Але якщо ми запропонуємо йому низьку оплату спочатку, він не погодиться, і нам доведеться підвищувати її, щоб втримати його, а на додачу він ще й вважатиме нас нікчемними скнарами.

— Спробуйте купувати за цією системою картини,— сказав Сомс.— Прийнята пропозиція — це вже контракт — ви такого не чули?

Молодий Монт повернув голову до вікна, де стояла Флер.

— Ні,— відповів він,— на жаль, не чув. Потім іще одне: завжди звільняйте людину від договірних зобов'язань, якщо вона хоче від них звільнитися.

— Заради реклами?—сухо спитав Сомс.

— Звичайно, це служитиме рекламою; але я вважаю, що це треба зробити принципом.

— Ваша фірма дотримується цього принципу?

— Ще ні,— сказав Монт,— але згодом вона прийде до цього.

— Зате автори підуть.

— Та що ви, сер! Я зібрав силу-силенну спостережень, і всі вони підтверджують мою теорію. В своїх ділових стосунках ми недооцінюємо людську природу і завжди втрачаємо багато задоволення і прибутку. Звичайно, ми повинні діяти щиро й відверто, але це легко, коли ми те саме почуваємо. Чим гуманніші ми й щедріші, тим більші наші ділові можливості.

Сомс підвівся.

— Ви вже стали компаньйоном цієї фірми?

— Ні ще, стану через півроку.

— Тоді іншим компаньйонам слід якомога швидше забрати свої паї.

Монт засміявся.

— Ось побачите самі,— сказав він.— Скоро настануть великі зміни. Власницький принцип доживає останні дні.

— Що?— перепитав Сомс.

— Пора звільняти будинок! Бувайте здорові, сер. Мені треба йти.

Сомс бачив, як дочка подала Монтові руку й зморщилась від міцного потиску, і ясно почув, як юнак, виходячи, зітхнув. Дівчина пішла від вікна, ведучи пальцем по краю більярдного столу червоного дерева. Стежачи за нею, Сомс здогадався, що вона збирається щось запитати в нього. Палець Флер обвів останню лузу, і вона підвела погляд.

— Тату, ти, може, щось зробив, що Джон мені не пише?

Сомс похитав головою.

— То ти не бачила повідомлення?— промовив він.— Помер його батько; сьогодні вже тиждень, як він помер.

— О!

На її розгубленому і насупленому обличчі промайнув зосереджений вираз: вона намагалася збагнути, що означає ця сумна подія для неї.

— Бідолашний Джон! Чом ти не розповів мені, тату?

— Я нічого не знаю,— поволі проказав Сомс.— Ти ж мені не довіряєш.

— Я б довіряла, якби ти допоміг мені, татусю.

— Можливо, допоможу.

Флер стисла руки.

— Ой таточку, коли дуже-дуже чогось хочеться, тоді про інших зовсім не думаєш. Не гнівайся на мене.

Сомс простягнув руку, ніби захищаючись від наклепу.

— Я розмірковую,— сказав він. Що змусило його висловитись так урочисто?— Молодий Монт знову набридав тобі?

Флер усміхнулася.

— О, Майкл! Він завжди набридає, але хлопець він непоганий. Він мені не заважає.

— Ну що ж,— мовив Сомс,— я втомився. Піду трохи подрімаю перед обідом.

Він пішов нагору в свою галерею, вмостився на дивані й заплющив очі. Тепер на ньому лежить величезна відповідальність за його дівчинку, чия мати... а що вона таке, її мати? Величезна відповідальність! Допомогти їй... Але як їй допомогти? Він не зможе змінити того факту, що він її батько. Або що Айріні... Що це говорив сьогодні Майкл Монт? Якусь дурницю про власницький інстинкт... доживає останні дні... Звільнити будинок? Нісенітниця!

Гаряче повітря, насичене запахами таволги, річки й троянд, війнуло на нього, присипляючи його почуття.

V. НАСТИРЛИВА ІДЕЯ

«Настирлива ідея»— ця хвороба, яка заподіяла людству більше лиха, ніж будь-яка інша з відомих хвороб,— ніколи не буває така бурхлива й фатальна, як тоді, коли набирає образу шаленого кохання. Чи то живоплоти й канави, чи то двері й люди, не захоплені настирливими чи якимись іншими ідеями, чи то дитячі коляски і їхні пасажири, що смокчуть свої настирливі ідеї, навіть інші страдники, що мучаться від цієї клятої хвороби,— на все це настирлива ідея кохання анітрохи не зважає. Вона мчить, спрямувавши свій погляд собі всередину, зачарована власним світлом, забуваючи про інші світила. Люди, охоплені настирливою ідеєю, ніби щастя людства залежить від їхнього мистецтва, від вівісекції собак, від ненависті до чужоземців, від сплати податку на надприбутки, від того, чи вони залишаться міністрами, чи крутитимуться колеса, чи зможуть вони перешкодити сусідам розлучитися і засудити тих, хто відмовляється служити у війську, від коренів грецьких слів, від церковних догматів, від парадоксів, від переваги над людьми, одержимими іншими формами мономанії,— всі вони нестійкі в порівнянні з тим чи з тією, чия настирлива ідея полягає в тому, щоб оволодіти своїм обранцем чи обранкою. І