Вікторія Вецька - Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька

— Назаре, мені здається, я вже все тобі сказала, — почала вона, а її голос був просочений гіркотою та болем.

— Та все ж я думаю, нам варто поговорити! — наголосив рішуче я, даючи їй зрозуміти, що не збирався відступати.

— Я одружена жінка, про що мені з тобою говорити? — запитала вона, навіть не глянувши на мене.

— А що тобі заважає розлучитися, поїхати на край світу зі мною? І бути з тим, кого ти дійсно кохаєш, — глянув їй прямо в очі.

— Це не вихід, розумієш? Ми не зможемо ховатися з тобою від батька і Іллі вічно, — вимовила Мія, а її погляд був холодним і рішучим.

— Я бачу, ти не готова боротися за наше кохання? — запитав, надіючись, що вона знайде цьому більш розумне пояснення.

— Іноді варто оступитися, щоб стати в майбутньому щасливим, — вимовила вона, але я все одно її не розумів.

— Ти читала мій лист? — різко змінив тему.

— Читала, дякую, твої слова стали моєю підтримкою в складний час.

— Радий це чути, але, Міє... Ти робиш помилку, від якої страждаємо ми обоє, — висловив свою думку я, дивлячись на неї серйозним і водночас сумним поглядом.

— Я вже все вирішила, тому бажаю тобі знайти дівчину, яка зробить тебе щасливим і любитиме тебе більше, ніж власного батька, — промовила вона і швидко зачинила за собою двері, не бажаючи більше зі мною говорити.

Я сів на порозі. Було прикро, що вона так і не зрозуміла, що я намагався донести. Продовжувати жити без Соломії було нестерпно, але така вже моя нелегка доля, яка підкидала випробування за випробуванням. Потрібно навчитися жити з цим. Я вирішив не тримати в собі образу, а почати життя з чистого аркуша. Хоча викреслити минуле буде дуже складно, майже неможливо, але нічого: я скоро поїду до Макса за кордон, і там почнеться нове життя, і новий Назар.

Я піднявся з порогу та пішов у напрямку до свого будинку. Зайшовши, побачив, що батьки вже чекали на мене з новинами.

— Ну, що там? Що ти вияснив, синку? — запитала стурбовано мама.

— Вияснив, що краще буде поїхати за кордон і почати своє життя з чистого аркуша, — промовив я і сів за стіл. — Мамо, а в нас є щось із міцних напоїв? — запитав я, глянувши на неї, її погляд був засмучений.

— Так, є, зараз принесу! — вигукнула вона та пішла.

Батько дістав склянки і поставив на стіл картоплю.

— Нічого, синку, ти ще знайдеш собі дівчину, яка буде красивіша за цю Соломію, — промовив він, обійнявши мене за плече.

— Слухай, а розкажи, як ти з мамою познайомився, — вимовив я, щоб хоч якось відволіктися від поганих думок.

— Я тобі вже якось розповідав, але якщо хочеш, розповім ще раз. Мені тоді було двадцять років, я працював у колгоспі. Якось йшов і побачив: вона йде з подружкою, весело про щось їй розповідала. Волосся заплетене в косу, на голові хустинка. І тут вона як глянула на мене своїми очима кольору волошки, я геть дар мови втратив, зробив вигляд, що не дивився на неї. З того дня її очі запали мені в серце. Спочатку боявся до неї підійти, не знав, з чого почати розмову. Та якось в один день вона йшла додому, і я підійшов до неї. У нас зав’язалася розмова. Ми йшли через поле, де гарно цвіли волошки, і я нарвав їй букет. Досі пам’ятаю її посмішку, коли вона взяла його до рук. Потім на осінь закликав до неї сватів. Ми одружилися, а вже через два роки народився ти, з такими ж очима, як у твоєї мами, — батько важко зітхнув і оглянувся, чи не йде мати. Вона в той час, спершись об двері з посмішкою на обличчі, слухала цю історію.

— Чудова історія, жаль, що моє кохання не настільки сильне, як ваше, — промовив я з сумом у голосі.

— Нічого, синочку, твоє щастя обов’язково тебе ще знайде, ти головне не журись, — промовила мама, поставивши на стіл пляшку з напоєм.

Батько почав відкривати пляшку і наливати в склянки її вміст.

— А ти, Надю, будеш? — запитав батько в мами, яка вже встигла піти в іншу кімнату.

— Ні, ви пийте без мене! — вигукнула вона з однієї з кімнат.

Через декілька хвилин вийшла мама в красивій квітчастій сукні, з волоссям, заплетеним у косу. Вона виглядала дивовижно й гарно, що й не скажеш, що цій жінці вже сорок шість років.

— А куди це ти зібралася? — запитав тато з нотками ревнощів.

— Вирішила піти до магазину, та купити щось до столу, а заодно і з людьми поспілкуюся, дізнаюся, про що люди в селі говорять.

— І знову пропадеш на пів дня?

— Чого зразу на пів дня, всього лише на декілька годин. А ви тут не сумуйте, і сподіваюся, поки я повернуся, ви тут біди не наробите? — глянула на нас допитливим поглядом мама.

— Не хвилюйся, — запевнив її я. — Все буде добре!

Мама поцілувала спочатку мене в щічку, а потім батька, взяла свою чорну сумку і покинула будинок.

— Скільки б твоїй мамі років не було, а вона завжди любила виряджатися до людей, — мовив батько.

— А ти що, ревнуєш її? — запитав посміхнувшись я.

— Звичайно. Скільки за нею раніше хлопців бігало, я навіть боявся, що на такого, як я, вона навіть не гляне і підсуне мені гарбуза, — відповів батько.