Вікторія Вецька - Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька

Розділ 11

Назар

Перед поїздкою за кордон, я вирішив завітати до батьків в гості і провести у них декілька днів. Приїхав у село досить швидко і відразу помітив синю автівку Соломії. «Невже вона теж тут?» — подумав я, взявши пакети з гостинцями і рушив до будинку. Батьки зустріли мене радісно: батько забрав пакети, а мама, як завжди, почала мене обціловувати. Хоч мені це не дуже подобалося, я розумів, що вона мене дуже любить, тому терпляче витримував її обійми, адже останнім часом я був рідкісним гостем у рідному домі.

— Назарчику, синочку! — вигукнула радісно мама, продовжуючи мене стискати в своїх обіймах.

— Так все, Надю, дай дитині хоч сісти з дороги! — вигукнув тато, і мама зразу взялася накривати на стіл.

— А чого це ви з Соломією по окремості приїхали, хіба ви не зустрічаєтеся вже? — поцікавилася мамо, сівши разом зі мною за стіл.

— Ми розійшлися, — промовив я з болем у голосі.

— Оце так маєш! Ви ж так кохали одне одного? — запитала зі здивуванням мама.

— Надю, накрий на стола, а потім будемо говорити, — вимовив батько, а мама швидко підхопилася і пішла до кухні.

Коли вона повернулася з картоплею та холодцем, я вирішив дати відповідь на її запитання.

— Ми посварилися і вирішили, що буде краще, якщо ми розійдемося, — тихо сказав я, відчувши гіркоту своїх слів, які пронизали мене наче голками.

— Відчуваю, Надю, нам з тобою невістку ще не скоро чекати, а внуків тим більше, — висловив свою думку батько, а я лише мовчав, дивлячись у глибину іншої кімнати.

— Володю, годі вже! У нашого синочка серце розбите, а ти тільки про це і думаєш! — обурилася мама і ніжно обійняла мене ззаду.

— Я хочу, щоб наш рід мав продовження, а у нашого сина були діти, — наполягав на своєму батько.

Ось тільки я ще дітей не планував, тож батькові сподівання на внука залишалися марними. Мама, з любов’ю накривши на стіл, сіла поруч і почала ретельно накладати всього потроху в мою тарілку. Її турбота завжди викликала у мене змішані почуття: незручність від зайвої уваги, але водночас глибоке розуміння її безмежної любові до єдиного сина.

Після довгих застільних розмов і безкінечних питань, мене нарешті відпустили до моєї кімнати. Я впав на ліжко, заклав руки за голову і побачив на стіні старий плакат, який ми колись малювали разом. На плакаті були зображені хлопчик і дівчинка, які трималися за руки, а також наші імена. Цей плакат нахлинув на мене хвилею спогадів про той чудовий і безтурботний час. Макс постійно жартував над нами, називаючи «наречений з нареченою», а ми ганялися за ним і давали йому прочуханки.

Я піднявся з ліжка і глянув у вікно, яке виходило на вулицю. Побачивши там Соломію, я зразу кинувся надвір.

— Мія! Соломія! — викрикнув я, аж серце в грудях забилося так швидко, що здавалося, воно хотіло вистрибнути і бути поруч з нею.

Вона глянула на мене сумним поглядом, схопила всі свої речі і швиденько сховалася за будинком. Я не став її турбувати і, з важким серцем, пішов назад до будинку. Але не встиг я зайти, як до мене підійшли мама з батьком.

— Синку, куди ти так вибігав? — занепокоєно запитала мама.

— Та до Соломії, — відповів я, але батько миттєво обірвав мої слова.

— Знай, синку, ця дівка тобі не пара! — його обличчя було суворим і непримиренним.

— Соломійка — хороша дівчинка, може ви ще помиритеся, Назарчику, — мама обійняла мене, намагаючись втішити.

— Надю, вона вже одружена з іншим! — вигукнув батько, і його обличчя стало ще суворішим.

— Як це? — сплеснула руками мама.

— Ось так буває, коли дівчина не кохає. Мені дід її розповів.

Я стояв, заціпенівши. «Все ж таки вона вийшла заміж за цього Іллю. Соломіє, ну навіщо ти так зі мною? Ми могли б вирішити цю ситуацію інакше, але ти зробила свій вибір, який був вигідний лише твоєму батькові.» Біль пронизував моє серце дрібними голками. Поки батьки сперечалися, я вирішив піти до своєї кімнати. Зайшовши туди, я з усього розмаху вдарив кулаком у стіну, де висів плакат, а потім вирішив зігнати всю свою злість на боксерській груші. Надів боксерські рукавички і почав свою терапію. Один удар, за ним другий, третій. Це тривало хвилин двадцять, поки я не всівся на підлогу, втомлений і знеможений. «Я повинен з нею поговорити,» — подумав я. Зібравшись із силами, попрямував до будинку дідуся і бабусі Соломії.

Ступивши на подвір’я, мене вже не привітливо зустрів кудлатий чорний пес, який почав голосно гавкати. Почувся звук відкривання дверей, і з будинку вийшла бабуся Ганя.

— Ти до кого, Назаре? — запитала вона теплим поглядом.

— А Соломію, можна? — промовив я охриплим голосом.

— Соломійка спить, — мовила бабуся, дивлячись на мене з привітною посмішкою.

— Ви не могли б її розбудити? У мене до неї важлива розмова, — сказав я спокійно, хоча всередині все здригалося від болю.

Через декілька хвилин з’явилася Соломія. Її безрадісні очі вмить зустрілися з моїми, і я побачив у них відблиск болю і розгубленості.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍