Слава Світова - Теплі історії в конвертах

Це було безумовне щастя. Щастя, яке я пам’ятатиму завжди. Той час, коли було радісно, тепло й надійно... із тобою.

Чи пам’ятаєш його ти?

Лист другий. Розчарування. «Шкільне вікно»

Вітаю, тату...

Сьогодні відвела дітей у школу. Продзвенів дзвінок, і знову пригадалося. Ніколи тобі не розповідала про це, а тепер от скажу...

Здається, це було в п’ятому класі. Чи шостому. Не важливо.

Тоді також шкільний дзвінок продзвенів надто швидко. Так швидко, що я навіть не встигла записати домашнє завдання. Та і як я могла це зауважити та записати, коли очі вже вкотре, який день, тиждень, місяць не можу відірвати від віконної шибки, звідки видно дорогу, що веде до школи.

«Ти приїдеш... ти обов’язково приїдеш. І я нарешті скажу: «ТАТУ», — вертілася нав’язлива думка. — Адже не може бути, щоб я була не потрібна тобі. Я ж дочка... Приїдеш. І тоді вони всі побачать, так, побачать, що в мене також є батько. Я теж його маю, хоч і не поряд, не живу з ним. Але ти є й любиш мене. І нехай посміють знову не говорити зі мною всім класом! Ти їм покажеш, що не можна ображати мене...»

Не приїхав. І сьогодні не приїхав.

Сльози горохом котилися з очей. А дорогою мирно снували люди, гуси, качки та всяка живність без жодного натяку на хоч якийсь транспорт, який міг би бути твоїм. Батьковим. І ти їхав би до мене.

Однокласники мовчки, як уже кілька днів поспіль, вийшли з класу.

Нікому у світі я не могла тоді розповісти про свій біль і образу за те, що відбувалося. Найкраща подруга, з якою пережили багато радості та пригод, ділилися найпотаємнішим, раптом вирішила, що зі мною не варто розмовляти, дружити, сидіти разом. Лише за те, що не така, як усі — без батька. Та ще й підбурила весь клас до такого. Вдалося, правда, це лише з дівчатами, та й то з тими, які піддобрювалися до неї, теж хотіли здаватися «крутими». Хлопці ж повелися по-іншому. Тому в цей період я товаришувала лише з ними. Засумнівалася тоді в дівчачій дружбі. Довго ще потім не могла її прийняти, аж поки не знайшла справжніх подруг у житті.

Чи знав ти про це, чи хотів знати, через що довелося пройти лише через те, що ти не вважав за потрібне брати участь у моєму дорослішанні, не цікавився моїм життям?

Тоді прийшло розчарування.

Лист третій. Біль. «Чому?»

Не вітаюся. Бо дуже боляче... Цей лист про біль.

Холодне покривало не гріло і, здається, навіть не намагалося зігріти моє змерзле тіло. А тіло здригалося. Здригалося від холоду, від болю, розпачу, жалю та образи.

«Чому так? Чому саме я? За що саме мені такі випробування? За віщо покарано?»

Подушка вже відмовлялася приймати стільки сліз, які потоком лилися з моїх очей. Але ж кому розповіси? Мамі? Бабусі? Братові? Нікому... Це їх засмутить. Мама й так щовечора плаче. Не можна ще додавати їй смутку. Але ж навіщо й за що? Що я такого встигла накоїти, що тебе в мене немає?

Сьогодні у школі був великий концерт. Я також була задіяна в ньому, виступала, адже маю таланти, твої таланти, тату... Вдягнулася і причесалася якнайкраще. Здавалося — щаслива. Усе минуло добре й так, як мало було. Глядачі залишилися задоволеними. А я й зовсім літала від щастя — люблю я пісню та