Альма Лібрем - Катастрофа для мільйонера, Альма Лібрем

— Хто б сумнівався. Треба вибачитись перед твоєю мамцею і поправити її неймовірне его? Перед братом? Перед дружиною його?..

— Ні.

— З дітьми я ніби не сварилась, — розгубилась я трішки. — Проте, якщо потрібно..

— З дітьми теж все добре, — запевнив мене Кирило. — Справа не в тому. Я підпишу заяву… Якщо ти погодишся.

— Погоджусь на що?

Він підійшов до дверей і зачинив їх зсередини. Ключ, щоправда, лишився у замковій щілині, отже, я могла вискочити, якщо побажаю, за кілька секунд. Кирило не зачиняв мене з собою, він просто таким чином відгороджувався від тих, хто може нам завадити.

Після цього він трохи нервово постояв на місці, тоді повернувся до мене і…

Опустився на одне коліно.

Я вражено заморгала. Кирило дістав коробочку, відкрив її, і я побачила вже знайому каблучку, ту саму, яку лишила у Ладорських на столі, коли втікала від нього.

— Лесю, — промовив чоловік, — я знаю, що поводився неправильно. Забагато слухав свою матір, не міг поводитись рішуче, як незалежна доросла людина, а не якийсь дурник на побігеньках. Проте ти… Ти — тайфун, ураган, що пройшовся по моєму життю. З жодною жінкою я ще не почувався настільки живим. Я щасливий, що зустрів тебе, і не хочу відпускати. Я сказав це своїй родині, а тоді зрозумів, що жодного разу не казав це нормально тобі. Лесю… виходь за мене заміж. По-справжньому.

Я завмерла. Простягнула руку, майже торкаючись його бороди, і задумалась. Погладити чи дати ляпас?

Зрештою легенько потягла за бороду і пробурмотіла:

— Я навіжена, пришиблена на всю голову, цілком катастрофічна жінка. Ти нормальний, з дещо м’яким характером чоловік. Ми не зживемось.

— Навпаки! — запевнив він мене. — Ми компенсуватимемо одне одного. Нам буде добре разом.

— Я покусаю твою маму!

— Ти їй сподобалась, до речі. Вона вже готова прийняти тебе в сім’ю. Каже, що сама була трішки… Навіжена в молодості. Мирон і Сашка від тебе теж в захваті.

— А Ірині я коси повисмикую.

— З Іриною ти не бачитимешся. Взагалі. І з Валіком також. Вони підкидатимуть племінників нам на поріг та тікатимуть.

— А ще я не пояснюватиму журналістам, куди поділась наша дитина.

— Я сам все поясню.

— Ти…

— Я тебе кохаю.

Я заморгала. У мене була ще купа аргументів, які я могла видати, але ж після цих слів…

Не так треба починати.

— Я теж тебе кохаю, — спересердя випалила я, — але…

— І ти вийдеш за мене заміж?

— Вийду, але ж дай договорити! Дідько… Ладорський!

— Що?

Я схрестила руки на грудях.

— Хочу, щоб ти взяв моє прізвище. Будеш Кирило Катастрофа.

Він широко посміхнувся.

— Ми ще це обговоримо, — і поцілував мене.

Я думала його вкусити. Відштовхнути. Вдарити. Викинути той перстень у вікно.

Але, зрештою, я потріпаю нерви йому набагато сильніше, якщо стану його дружиною! Так що я погоджуюсь через помсту і…

Дідько, хто навчив цього чоловіка так цілуватись! Гаразд, гаразд. Я згодна, бо я його кохаю. Але помщуся все одно. І тепер хай навіть не сподівається на моє звільнення. На роботі йому від мене спасу не буде.

Щось мені підказувало, що Кирило не надто засмутиться. Але повідомити йому про це я так і не змогла, надто вже ми пристрасно цілувалися.

____

От і добігла кінця ця легка, весела історія про Лесю, що повністю заслуговує на своє прізвище, та Кирила, який, можливо, теж стане Катастрофою... або ні. До речі, як гадаєте? 

Сподіваюсь, книга вам прийшлась до душі! Буду рада зустрітись з вами і в інших історіях. 

Бережіть себе, і нехай і книги, і реальність приносять вам якомога більше щастя і якомога менше горя! 

З любов'ю, ваша Альма Лібрем. 

Кінець