Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

— Ну, — я кивнув на віз. — Тут, усі такі ж щасливчики.

— Не мороч голову, — скривився кнехт. — І так тріщить... Ти ж із комтурії герра Фрейбурга?

— Ну… — універсально відповів я, ніби й погоджуючись, але не прямо.

— Тоді, злазь… герр Бертойфель хоче тебе бачити.

— Зрозумів… Зараз… — я вдав, що піднімаюся насилу, і знову сів назад. — Допоможи... Сам не зможу. Голова крутиться... Попити б.

— Ти, хлопче, ворушись. Якщо олова розплавленого ковтнути не хочеш. Наш комодор — герр Бертойфель на розправу крутий, не те що ваш, пробач Господи. Зате, у нього всі люди живі... а не годують лісових хробаків, як твої товариші...

— Та йду я, йду...

Покректуючи, зліз із воза і демонструючи, який я нещасний і весь такий поранений, ледве пересуваючи ноги, з найнещаснішим виглядом поплентався слідом за посильним.

Насправді я почував себе цілком стерпно. Якщо не брати до уваги безперервного шуму морського прибою в голові, ніби до обох вух були приставлені раковини. З іншого боку, після такого тісного знайомства з кінським копитом, могло бути й гірше. Угу… Як то кажуть: були б мізки, був би струс.

Але про те, що зі мною все гаразд, краще не афішувати. До пораненого завжди деяка поблажливість є. Можливо, вдасться уникнути зайвих розпитувань і тим більше репресій.

— Що тут трапилось? — спитав закутий у броню з ніг голови лицар, із зображенням схрещених мечів на нагруднику, що сидів на вороному коні, — в оточенні ще кількох воїнів, одягнених у обладунки не набагато гірший. Мабуть, той самий герр Бертойфель. Лицар був досить молодий, але тримався при цьому так пихато, що одразу було зрозуміло — саме він тут найголовніший перець.

— На нас напали… — слухняно відповів я, тримаючи очі опущеними. Так зробив посильний, і я вирішив наслідувати його приклад. Мало як у цих мечоносців заведено? Може, за надто зухвалий погляд голови позбавляють?

— Ідіот! — гаркнув комодор. — Це й найтупішому обозному ослу зрозуміло! Я питаю: хто на вас напав?

— Чудовисько…

— Мені що, кліщами з тебе кожне слово витягувати? — знову гаркнув Бертойфель. Схоже, терпіння не входило до переліку чеснот благородного герра. — Ти можеш виразно й докладно розповісти: хто саме на вас напав? І чому тіла виглядають так, наче їх не рубали, а рвали на частини або сплющували?

— Вибачте, пане комодор… У голові каламутиться… — я торкнувся пов'язки. — Ще не відійшов від удару. Але, я постараюся… — трохи похитнувся, перевів подих і продовжив: — Як я вже сказав, це було чудовисько. Схоже на людину, але величезне... З три моїх зрости... Вкрите шерстю, як ведмідь... Воно вискочило з лісу і накинулося на нас, як дикий звір. Сила неймовірна… Так, ви маєте рацію… Воно не лише гамселило дубиною, а ще й розривало хлопців. Хапало за руки чи за ноги і відривало їх, як у мух… Голови теж… А ще воно страшенно швидке… Ми й оком моргнути не встигли, як чудовисько вже вбило чотирьох чи більше.

— Бо пиячили… — пробурчав другий лицар. Лати якого перекреслював стилізовану зиґзаґ червоної блискавки. — Або з полонянками забавлялися. Отто завжди був охочий до дівок. І бійцям своїм не забороняв... Ти ж сам бачив полонянок у таборі, Дитріху. Хоча наказ був чіткий: брати лише дітей.

— Не при кнехтах, Віллі, — зупинив його комодор. — Звички нашого загиблого товариша ми потім обговоримо. Продовжуй, — кивнув мені.

— Так… Дуже швидке, — повторив я. — А ще, у нього кам'яна шкіра. Наші арбалетники встигли вистрілити п'ять чи шість разів... І жоден болт не пробив шкуру. Навіть не поранив… А коли герр Фрейбург завдав йому удару мечем, то клинок тільки ковзнув по шерсті… — вирішив я трохи прикрасити події. За що одразу поплатився.

Я навіть не встиг помітити, як у руці комодора виник батіг, але вже наступної миті відчув обпалюючий удар по плечу.

— Не брехати! Що пана свого вигороджуєш — молодець. Але не треба… Він уже мертвий, а отже, непідсудний. Минуле не змінити. Як і той факт, що його меч залишався у піхвах. А ось довіру до твоїх слів це може похитнути. А ті, кому я не довіряю, довго не живуть. Сподіваюся, ти все зрозумів?

— Так, герр комодор… Вибачте…

— Перший раз… Він же й останній. Продовжуй…

— Власне, я закінчив… — розвів я руками. — Чудовисько вбило всіх за лічені хвилини, і зникло в лісі так само швидко, як з'явилося.

— Усіх?

— Усіх…

— Тоді чому ти живий? — лицар шенкелями послав коня вперед, і той насунувся на мене грудьми, змусивши позадкувати. — Ну?

— Бо мене не було на той час на галявині. До вітру відходив… І бачив напад із кущів… Ось мене чудовисько й не помітило. Я не боягуз! — за всю розмову я вперше дозволив собі підвести голову і подивитися в обличчя комодору. — Випадковість. Хоч і щаслива… для мене.

Якийсь час ми мірялися поглядами, і я, ніби схаменувшись, першим опустив очі.

— Вибачте…

— Подивимося, — пробурчав герр Бертойфель. — Поки що, йди... І пам'ятай: у першому ж бою я хочу бачити твою хоробрість. Інакше…

— Даруйте, герр комодор… Але, куди мені йти? З нашої комтурії я залишився сам…