Ольга Вісмут - Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут

— Дивно, ну це його справа.

Я ж із пекучим обличчям виходжу з кабінету.

Ні, Мир не міг знати, у якому я становищі. Це ж маячня. Він навіть не міг знати, що я подзвоню! Його візитівка опинилася в моїх руках зовсім випадково.

Поки шукаю кабінет Мирослава, встигаю привітатись із дівчатами, яких бачила внизу. Вони проводжають мене багатозначними поглядами. Це змушує додати кроку і відчути незручність.

Нарешті потрібні двері.

Це приймальня.

Тут обличчям до обличчя зсунуто два столи. За одним із них сидить дівчина з довгим чорним волоссям, зібраним у високий хвіст. Вона повертає голову в мій бік. Окидає поглядом.

— Добридень, — кажу. — Я до Мирослава Матвійовича.

— А ви записані? — вона підіймає брови.

— Я його нова секретарка.

Дівчина оцінювально оглядає мене, як і я її. Чимось вона мені нагадує Анжелу, коханку Назара. Також накачані губи та довгі нігті. Ця схожість викликає в мені неприязнь.

— Це я його секретарка, — вимовляє вона, підводячись.

І виявляється вищою за мене на пів голови.

— Нічого не знаю, — мені коштує зусиль зберегти рівний тон. — Мене щойно прийняли. Договір підписаний і лежить у відділі кадрів.

Дівчина вороже дивиться на мене.

На столі вмикається комутатор. Я його не відразу помітила.

— Оксано, ти вже тут? — лунає голос Мира. — Чудово. Вероніко, це твоя напарниця. Введи її в курс справи.

Ага, значить, брюнетку звуть Веронікою.

— Мирославе Матвійовичу, — каже вона з примхливими нотками, — я що, одна не впораюся?

Обличчя у Вероніки стає скривдженим. Вона навіть відстовбурчує нижню губу.

— Мої рішення не обговорюються, — обриває Мир різким тоном. — Зайдіть обидві до мене.

Ми з Веронікою переглядаємось. Та з незадоволеним виглядом смикає плечем. Потім вказує на двері в глибині кабінету:

— Ходімо.

Мир чекає на нас, сидячи за масивним столом. Не пропонує сісти. Ми так і стоїмо перед ним, як дві школярки. По Вероніці видно, що вона звична, а ось я відчуваю незручність.

— Я дійшов висновку, що мені потрібні дві секретарки, — каже він, оглядаючи кожну з нас згори донизу. — Вероніко, твої обов’язки не змінюються. Ти продовжуєш займатися тим, чим займалася. Оксано, ти візьмеш на себе перевірку документації, яка надходить мені з відділів. У нас великий офіс із купою відділів. Ми займаємо в цьому бізнес-центрі три поверхи. Тому мені потрібно, щоб не одна людина розгрібала те, що приносять на підпис. Усе ясно?

Я киваю.

Розумію, про що він.

У Назара також кілька секретарів.

Думка, що спливла про чоловіка, здається неправильною. Зайвою в цих стінах.

Під пильним поглядом Мира в животі щось солодко стискається. Серце починає битися швидше, шум крові стає гучнішим у вухах.

Ні, так не можна. Я ще не розлучена.

Але тілу начхати. Раз за разом накочують гарячі хвилі. А в пам’яті одна за одною прокидаються картини нашого минулого.

Погляд Мирослава темніє. Наче той здогадався, про що я думаю.

Подумки смикаю себе.

Досить, Оксано, повернися до реальності! Що було — того не повернути. Та й навіщо мені це? Щоб знову втратити себе, розчинитися в чоловікові й залишитися непотрібною, коли він проміняє мене на коханку чи кар’єру?

Досить. Відтепер для мене існує лише робота та дочка.

Мир — мій бос, я — його секретарка. Але не більше.