Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу

зі словами: «Чи знаєте ви, що я вмираю від туги?» — і таким віршем:

«Якби не пов’язала нас,

Як «очерет для стріхи»[102],

Коротка ніч,

Не мав би я підстав

Для щонайменших скарг».

Приєднавши лист до високої очеретини, Ґендзі велів своєму гінцеві поводитися обережно, а сам подумав: «Навіть якщо хлопець зазнає невдачі й лист опиниться в руках Куродо-но сьосьо, той здогадається, що його послав я, і пробачить». Яка неймовірна самовпевненість! Коґімі передав жінці того листа, коли Куродо-но сьосьо не було поблизу, і вона, розгублена й водночас втішена тим, що Ґендзі згадав про неї, відповіла на диво швидко й тому не зовсім доладно:

«Вітер збудив

Спогадів рій,

Та очерету листя

Унизу взялося інеєм,

Поблякло й засохло...»

Недосконалість почерку вона даремно намагалася приховати під напускною витонченістю. Ґендзі згадав її обличчя, осяяне світильником. «Ту, другу, що поважно сиділа навпроти, не вдасться забути», — згадував він. І до цієї, молодої, не вельми скромної, що не вгавала, задоволена собою, він також не втрачав цікавості. Видно, нічого не навчившись на власному гіркому досвіді, він готовий був знову кинутися у любовні пригоди.

На сорок дев’ятий день після смерті Юґао, жінки з будинку з квітами «вечірнє лице», Ґендзі таємно відправив усі поминальні служби у павільйоні сутри Лотоса на горі Хіе. Підготував одежу для монахів і все інше, потрібне для читання сутри. Навіть прикраси для сувоїв зі священними текстами і для картин із зображеннями будд вражали пишністю. Брат Кореміцу, благочестивий монах Адзарі, подбав, щоб усі церемонії відбулися найкращим чином. А сам Ґендзі покликав до себе магістра словесності, свого близького наставника з китайського віршування, і показав йому складений текст з виразом надії на те, що будда Аміда прийме душу колись любої особи, ім’я якої, однак, промовчав. «Нехай так і буде, — сказав магістр. — До цього нема чого додати».

Ґендзі не міг стримати сліз, тож магістр дивувався: «Хто вона? Я не чув нічого про неї. Видно, складна доля випала цій жінці, якщо ви так засмутилися». А Ґендзі, витягши потай приготовані для храму хакама, вимовив:

«Зі сльозами на очах

Сьогодні стягую

Шнурок її хакама.

Та коли, в якому світі,

Зможу розв’язати знов?»

«О, по якій дорозі випало піти її душі, що досі блукала в цьому світі?»[103] — думав він, щиро повторюючи слова молитви. Тепер під час зустрічі з То-но цюдзьо Ґендзі відчував, як несамовито б’ється його серце, хотів розповісти йому, як підростає «маленька гвоздичка», але, боячись докорів, стримувався.

Жінки будинку, в якому зупинялася Юґао, не мали спокою — не знали, куди поділася їхня господиня, й не могли її розшукати. Укон також не з’являлася, тож їм доводилося тільки дивуватись і сумувати. Ні в чому не впевнені, вони наздогад пошепки між собою натякали на Кореміцу, але той, тримаючись осторонь, з невинним виглядом, як і раніше, приходив розважитися, тож служниці вигадували пояснення: «Може, син якогось намісника закохався в неї і, боячись То-но цюдзьо, відвіз її до себе в провінцію?»

У цьому будинку господарювала дочка[104] годувальниці, яка проживала у західній частині столиці. Годувальниця мала трьох дітей, з якими Укон ніяк не була пов’язана. «Вона цурається нас, а тому з нами не ділиться жодними відомостями», — бідкалася господиня. Тим часом Укон боялася їхніх докорів і, крім того, знала, що Ґендзі уникає будь-якого розголосу про себе, а тому навіть не розшукувала дівчинки. Тож минав час, але, як не дивно, про Юґао не було ні слуху ні духу.

«Хоч би у сні її побачити...» — безперестанку думав Ґендзі про кохану. А коли закінчилися поминальні служби, наступної ночі явився йому привид жінки, яку він бачив при узголів’ї покійної. «Видно, все це сталося тому, що злий дух, який живе в тій запущеній оселі, переслідує мене», — з жахом подумав Ґендзі.

На початку десятого місяця Ійо-но суке вирушав у свою провінцію. Оскільки разом з ним мали їхати жінки, то Ґендзі особливо подбав про дарунки на прощання. Він потай наді­слав у дім Ійо-но суке витонченої роботи гребені, численні віяла й дорожні обереги, а також ту саму «шкаралупку цикади» зі словами:

«Поки я зберігав

Її з надією

На нову зустріч,

Її рукави

Від сліз зотліли...»

Були в його листі ще деякі подробиці, але про них не варто згадувати.

Посланець Ґендзі повернувся без відповіді, але пізніше жінка сама послала Коґімі з віршем про «шкаралупку цикади»:

«Навіть цикада

Перемінила крила.

Цей літній одяг повернувсь

До мене, та на нього

Не можу я дивитися без сліз».

«Як подумати, то в неї рідкісна сила духу! Відкинула мене і тепер їде...» — міркував Ґендзі. Був перший день зими, і, як зазвичай буває, сіявся холодний дощ, а небо здавалося особливо сумовитим. Весь день Ґендзі пробув у задумі:

«Одна пішла навіки,

А сьогодні й друга

Мене лишає.

Обидві рушили хтозна-куди

У цю осінню пору».

Лише тепер він, напевне, збагнув, якої муки завдає потаємна пристрасть. Оскільки такі непривабливі історії Ґендзі намагався обов’язково приховати, то я також із співчуття до нього спочатку їх замовчувала, але деякі люди визнали мою повість вигадкою. Мовляв, невже тільки тому, що він доводиться сином імператорові, навіть добре обізнані з усім люди вихваляють його як вершину досконалості? Боюся тільки, що тепер мені не уникнути звинувачення у поширенні пліток.

Юна Мурасакі

Головні персонажі:

Ґендзі, 18 років

Син намісника Харіма (Йосікійо), прибічник Ґендзі

Кореміцу, син годувальниці Дайні, прибічник Ґендзі

Монах Содзу, брат бабусі Мурасакі

Колишній намісник Харіма, Нюдо, монах-мирянин із Акасі

Монахиня, бабуся Мурасакі, приблизно 40 років

Дівчинка (Мурасакі), приблизно 10 років

Сьонаґон, годувальниця Мурасакі

Адзеті-но дайнаґон, дід Мурасакі

Принц Хьобукьо, батько Мурасакі

То-но цюдзьо, син Лівого міністра, брат Аої, дружини Ґендзі

Куродо-но бен, син Лівого міністра

Імператор Кіріцубо, батько Ґендзі

Лівий міністр, тесть Ґендзі

Аої, 22 роки, дружина Ґендзі

Фудзіцубо, 23 роки, наложниця імператора Кіріцубо

Омьобу, служниця Фудзіцубо

Бен, служниця Фудзіцубо, дочка її годувальниці

Ґендзі страждав від такої страшної лихоманки, що ніякі молитви, ніякі замовляння не допомагали, а хвороба все поверталась і поверталася. І от саме тоді хтось сказав, начебто при одному монастирі в Північних горах живе велемудрий монах-аскет, який порятував багатьох від пошесті, що спалахнула минулого літа, коли всі молитви й замовляння виявилися марними. Тож, мовляв, треба звернутися до нього, якщо недуга не вгамовується. Ґендзі велів прислати монаха до себе, але той відповів: «Старість зігнула мене у три погибелі так, що я не покидаю своєї келії». «Що ж мені робити? Поїду до нього сам, таємно», — вирішив Ґендзі і в супроводі кількох своїх найвірніших слуг рушив удосвіта в дорогу.

Дорога до храму вела у глиб гір. Тоді, наприкінці третього місяця, в столиці все відцвіло, а от гірські вишні буйно розпустилися. Що вище в гори піднімалася дорога, то прекраснішим ставав краєвид, оповитий серпанком, і Ґендзі, незвиклий до такої подорожі