Ірина Цилик - Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик

Шлейф нескінченної провини перед донькою — за протяги у квартирі, мічені котом капці, проноси онука, невихованість зятя і власну пристрасть до танцювальних телепрограм — Антоніна Василівна несла зі стриманим благородством, внутрішньо дуже страждаючи від того, що всім на роботі так добре відоме її домашнє життя. Іноді нерви їй усе-таки зраджували, і тоді Лілька, у ролі новопосталого дипломата, знаходила заплакану Антоніну Василівну в коридорі.

— Тося Василівна, — говорила вона з професійною інтонацією медсестри, протягуючи їй чашку, — це ліки. У ваші сімнадцять років — тим паче.

Жінка підбадьорено хихотіла, слухняно сьорбала каву з коньяком, докурювала свою зім’яту сигаретку, обм’якала. Уже за п’ятнадцять хвилин вона поверталася до кімнати з підклеєним настроєм і дещо осоловілим поглядом, й починалися звичайні трудобудні вітчизняної статистики.

Що ж до червоних днів календаря й персональних радостей колективу, то їх тепер святкували з незмінним азартом. За кілька тижнів до наміченої дати співробітниці ревно продумували меню й гарячково перебирали шафи у пошуках давно не надіваних (отже, новеньких) блузочок, а дочекавшись торжества, діставали з сумок вигадливі салатики й збуджено очікували на звичайне диво. І знову на перший план виходила багата на дива такого роду Лільчина фантазія: під її чуйним керівництвом малювалися зворушливі стінгазети, готувалися дрібні, але милі сувенірчики, знаходилися призабуті записи пряно- голосого Джо Дасена, святково протикалися кольоровими шпажками тарталетки й затівалися численні конкурси та розваги, включно з ворожінням як не на чорній книзі, то на журналі «Люблю готувати». Жінки пищали від задоволення, сьорбали напої з одноразових стаканчиків, заливалися сміхом, збуджено стрибали, танцювали і, зрештою, розсудливо заспокоюючись, переходили до ординарної балаканини про онуків і новації мера. Визначні моменти культпрограми відтак згадували тижнями. «Якби ж ви бачили, як Галина показала еволюцію! — в патетичному захваті сплескувала руками Люся в курилці, й дівчата з бухгалтерії всихали від заздрощів. — Ну натуральна мавпа!»

Але цей вечір видався в усіх сенсах нетривіальним. Минулої середи під час обіду Люся з невимушеною безпосередністю перебирала речі на Лільчиному столі.

— А що це за фільм, Лілічко? — шумно доїдаючи гречку зі своєї баночки, зреагувала вона раптом на емоційно розписаний знаками оклику диск.

— Та, порнуха, — сказала Ліля, запарюючи локшину в чашці.

Люся демонстративно поперхнулася.

— Порнографія? — безглуздо усміхаючись, тихіше уточнила вона.

— Ага, — засміялася Лілька, і кімната якось неоднозначно замовкла. Всі зосереджено дожували свої запаси й повсідалися по місцях. За півгодини напруженого клацання по клавіатурі Люся не витримала:

— Знаєш, Лілічко, а я ніколи в житті такого не бачила.

— Чого не бачили? — неуважно спитала Ліля, переглядаючи бланки звітності.

— Ну, такого… — багатозначно витягнула намальовані ниточки брів Люся, — такого.

— Людмило Корнеліівно! — спробувала знищити тему в зародку Галина Іванівна, але не встигла.

— Та не може бути! — щиро здивувалася Лілька, прочитавши нарешті таємний зміст Люсіної виразної міміки.

У відділі знову запанувала тиша.

— Ну чому не може, — нарешті м’яко мовила Антоні- на Василівна, — я теж ніколи не бачила.

- І я, — протягнула Майя Дмитрівна й від цього зсутулилася.

Галина Іванівна промовчала, але красномовно почервоніла всією шиєю, від чого баклажанові кучерики на її голові набрали якогось особливо зловісного відтінку.

— Ну, піпєц, — вражено підсумувала Лілька і на порядку денному постановила виправити прикре упущення заходом просвітницького характеру. Перегляд призначили на п’ятницю.

Напередодні Майя Дмитрівна довго мучилася від безсоння, пила заспокійливе, але зранку прокинулася в давно забутому піднесеному настрої й добряче пересмажила омлет. Костянтин Олександрович, її чоловік, лише покірно крякнув, сколупуючи виделкою пігментні плями зі свого сніданку, й обережно поцікавився:

— Майко, що з тобою таке?

— Нічого. Гульбан із дівчатами ввечері, - відмахнулася вона, змащуючи кісточки пальців ялицевою олійкою, і якось відсторонено згадала, що не встигла нафарбувати нігті. Руки вже крутило артрозною тривогою, й, автоматично утрамбувавши чоловікову сумку бутербродами, Майя Дмитрівна не витримала і завчасу вийшла з дому.

Узагалі, вона не дуже любила вранішнє переміщення зі своєї тихої зеленої Солом’янки до центру Києва: між цими «А» і «Б» пролягала неодмінна низка обтяжливих «і», включаючи і битком набиті маршрутки, і запахи чужих людей, і їхні зім’яті обличчя з непотрібними подробицями, і затори, і крикливі голоси мобільних, і загазовані подихи центральних вулиць. Але сьогодні, маючи зайві півгодини, Майя Дмитрівна дозволила собі вийти на квартал раніше від звичної зупинки. Вона купила соку в кіоску, зайшла до розбуялого квітневою зеленню й ошалілого від цвірінькання горобців Ботанічного саду, присіла, вмить обважніла, відчуваючи тілом теплі ребра лавки, і все-таки спізнилася на роботу.

У відділі було спокійно й тихо, сонце заливало офісну кімнату жовтою млостю, і, побачивши у відображенні монітора власне обличчя замість загального коефіцієнту смертності дітей віком до одного року, Майя Дмитрівна нарешті відсапалася й досадливо себе осмикнула. Власне хвилювання раптом видалося їй недоречним, вона дістала пудреницю, заходилася розтирати її намічені плішини й одночасно усвідомила щиру розслабленість співробітниць. Ніхто не виказував очікування прийдешнього вечора, всі спокійно працювали; лише Антоніна Василівна, стіл якої стояв навпроти, щось стиха наспівувала, й Майя Дмитрівна, відзначивши її свіжу, але явно невдалу зачіску, з неприємним осадом зосередилася на роботі.

Утім, ближче до другої половини дня в колективі почало проявлятися грайливе напруження — з безкінечними перекурами, кавуванням і легковажними жартами; аж поки Галина Іванівна на правах старшої не завершила цей безладний короткий робочий день демонстративним вимиканням комп’ютера. Лілька одразу ж витягла із сумки диск і попросила Люсю закрити жалюзі. «Інтимна атмосфера — справа наших рук», — пожартувала вона, віртуозно угвинчуючи штопор у пляшку напівсолодкого, й жінки фальшиво захихотіли. Нарізали фруктів, подрібнили шоколадку на кубики, розставили стільці, всілися. «Ну що, поїхали?» — весело уточнила Лілька, і її ноутбук зафурчав у відповідь, мляво розкуштувавши диск.

Після перегляду всі негайно підхопилися, злагоджено прибрали кімнату, сполоснули тарілки, стримано попрощалися й розійшлися. Майя Дмитрівна повільно освіжила на губах помаду, пов’язала хусточку, взяла пакет із порожньою пляшкою, вийшла надвір, постояла трохи на ганку, дійшла до сміттярки, знову трохи постояла, кілька разів перевіривши, що ж вона викинула — пакет чи власну сумочку, зайшла до крамниці, купила грамів двісті сиру й слойку, вийшла на бульвар, постояла в черзі на маршрутку, всілася біля вікна, заплатила за проїзд, розпакувала слойку — і тоді вже нарешті почервоніла так щедро, що аж відчула пашіння власних щік. Ні, т а к о г о вона ще ніколи не бачила.

Тимчасом закляття післяробочого часу якраз почали набирати сили. Судини вулиць набрякли непрохідними пробками, й багатоголосся знерухомлених мучеників злилося в єдиний рев. За вікном маршрутки помалу сутеніло, Майя Дмитрівна замислено мучила слойку, а нескінченний