Вірджинія Вулф - Місіс Делловей, Вірджинія Вулф

Перкінсом, який служив у леді Брутн останні тридцять років і тепер умить написав адресу, передав містеру Вітбреду, який вийняв свій записник, підійняв брови і поклав його серед документів найбільшої важливості, сказавши, що попрохає Евелін запросити його на обід.

(Кави не вносили, допоки містер Вітбред не закінчив.)

Г’ю дуже повільний, подумала леді Брутн. Потроху набирає вагу, помітила вона. А от Річард завжди в чудовій формі. Леді Брутн нетерпеливилося; усе її єство однозначно, незаперечно, владно відмітало непотрібні дрібниці (Пітера Волша і його справи) і прагнуло перейти до того, що цілковито поглинало її увагу і не просто увагу, але все її єство, той стрижень її душі, ту невід’ємну частину її сутності, без якої Мілісент Брутн була б не Мілісент Брутн; їй нетерпеливилося перейти до проекту переселення молодих людей чоловічої і жіночої статі з поштивих сімей до Канади, за умови їхнього повного облаштування і з перспективою тамтешнього процвітання. Видавала бажане за дійсне. Можливо, втратила відчуття міри. Для інших переселення аж ніяк не здавалося панацеєю від усіх бід чи якимось очевидним задумом. Усі інші (Г’ю, чи Річард, чи навіть віддана міс Браш) не уявляли еміграцію якимсь визволенням ув’язненого самолюбства, яке з такою силою шукало виходу в сильній войовничій жінці знатного роду, із хорошою підтримкою серед впливових людей, із поривами безпосередності, відвертими почуттями й незначною здатністю до самоаналізу (широка й щира душа — а чому б усім не бути широкою і щирою душею? — думала вона) — і то наполегливо шукало виходу, позаяк молодість уже давно минула, і вона спрямувала свою завзятість на якесь заняття — хай це буде еміграція чи емансипація; і хоч би чим було те заняття, навколо нього щоденно витала її душа, і воно неодмінно ставало мерехтливим, блискучим наполовину дзеркалом, наполовину дорогоцінним каменем; то глибоко захованим, на випадок глумливих насмішок, то гордовито виставленим напоказ. Словом, переселення значною мірою знаходило своє втілення в самому єстві леді Брутн.

Але ж треба іще писати. А навіть один лист до «Таймс», як казала міс Браш, забирав у неї більше сили, ніж відрядження експедиції до Південної Африки (у війну вона таки відрядила одну таку експедицію). Під час ранкової битви зі складанням листа — починала писати, рвала на клапті, знову починала писати — відчувала, як ніколи раніше, марноту своїх жіночих потуг, і тоді її думка з вдячністю звернула на Г'ю Вітбреда, який володів — ніхто в цьому не сумнівався — мистецтвом написання листів до «Таймс».

Влаштований від неї цілком інакше, із величезним словниковим запасом, Г’ю умів подати саме так, як потрібно редакторам; мав рису, котру не можна просто взяти й назвати жадібністю. Леді Брутн часто уникала суджень про чоловіків із поваги до тієї таємної змови, відповідно до якої саме вони, а не жінки, ставали перед судом всесвіту, уміли все влаштувати, знали, що сказати; тому якщо Річард порадить їй, а Г’ю напише за неї, то вона зможе бути певною у своїй правоті. Зачекала, поки Г’ю доїв суфле, запитала про сердешну Евелін, а коли вони закурили, взялася до діла:

— Міллі, будь ласка, принеси ті папери.

Тож міс Браш вийшла, повернулася, поклала папери на стіл; Г’ю видобув свою авторучку, свою срібну авторучку, яка прослужила йому вже двадцять років, зауважив він, відкрутив ковпачок. Досі в чудовому стані; він показував представникам фірми-виробника, там сказали, що нема жодних видимих причин, чому б вона могла вийти з ладу; якимсь чином це робило честь самому Г’ю і тим сентиментам, які (відчував Річард) виражало його вічне перо, поки Г’ю охайно виводив на полях великі літери з кільцями навколо них, чим зменшував у дивовижний спосіб сумбур леді Брутн у змісті й граматиці, тобто робив усе таким, до чого редактор «Таймс», відчувала леді Брутн, спостерігаючи за дивовижним перетворенням, обов’язково пройметься повагою. Г’ю був повільний. Г’ю був ретельний. Річард сказав, що справа вартує ризику. Г’ю запропонував деякі зміни з поваги до почуттів людей, які, як він висловився доволі ущипливо, коли Річард засміявся, «необхідно брати до уваги», і читав уголос, що «з огляду на це ми дотримуємося думки, що настав час, коли… надлишок молоді серед нашого дедалі чисельнішого населення… з обов’язку перед мертвими…», що Річард вважав зайвою надуманою дурницею, але загалом безневинною, і Г’ю продовжував насипати похвал в алфавітному порядку вищій знаті, струшуючи сигарний попіл зі своєї жилетки, час від часу підводячи підсумок зробленому ними поступу, аж поки нарешті не зачитав чорновий проект листа повністю, який здався леді Брутн справжнім епістолярним шедевром. Аж не вірилося, що вона могла так сказати.

Г’ю не давав жодних гарантій щодо публікації листа в газеті, але він ще збирався з деким переговорити за обідом.

Опісля леді Брутн, рідко коли вдаючись до такої граційності, запхала всі гвоздики Г’ю собі за пазуху і, розпростерши руки, назвала його «мій прем’єр-міністре!». Просто не знала, що б і робила без них обох. Вони підвелися. Річард Делловей пішов, як завжди, поглянути на портрет генерала, бо хотів колись на дозвіллі написати історію роду леді Брутн.

Мілісент Брутн дуже пишалася своєї ріднею. Та вони ще зачекають, вони можуть ще зачекати, казала вона, дивлячись на картину; її рід військових, управлінців, адміралів був родом людей дії, які виконали свій обов’язок, а перший обов’язок Річарда — це обов’язок перед вітчизною, проте обличчя чудове, сказала вона; тому всі папери вже чекатимуть на Річарда в Олдмікстоні, допоки прийде час, допоки прийдуть до влади лейбористи. «Ох, ці новини з Індії!» — вигукнула вона.

І тоді, коли вони стояли в залі, беручи жовті рукавички з чаші на малахітовому столі, і Г’ю з абсолютно недоречною галантністю пропонував міс Браш непотрібний йому квиток у театр чи якусь іншу дурничку, від чого її аж корчило, і вона червоніла, як цегла, Річад обернувся до леді Брутн з капелюхом у руці і сказав:

— Побачимося сьогодні у нас на прийомі? — після чого леді Брутн повернула собі величність, порушену написанням листа. Може, прийде, а може, і не прийде. Клариса сповнена енергії. А леді Брутн уже трохи лякають прийоми. Уже не ті роки. Говорила мимохідь, стоячи на порозі; красива, дуже пряма, чау-чау потягувалася в неї за спиною, а міс Браш зникла з купою паперів у руках десь на задньому плані.

Тим часом леді Брутн підійнялася поважно й велично до своєї спальні, лягла на канапі з простягнутою на спинці рукою. Зітхала, посапувала, але не спала, лишень дрімала й відчувала важкість, немов те поле