Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

певна, чи він упорається.

Діке замовкла й занурилася в підручник, покинувши Рен наодинці з її сумнівами щодо того, чи варто взагалі сіпатися. Проте підказка була надто промовиста й очевидна. Тож дівчина зважилась і підійшла до Заксового столу. Він ритмічно вистукував фалангами пальців незнайому мелодію, наспівував її собі під носа і, на щастя, не здавався зараз надто зануреним у читання. Гарний знак.

— Привіт, Нортоне.

Мовчання у відповідь.

— Послухай, маю до тебе важливу справу. За півгодини підійди до входу в закинуте крило.

— Он як… — довгі пальці перестали стукотіти, натомість пірнули в стос паперів поряд.

— Я чекатиму на тебе. Тож

справді ]]> приходь.

Рен уважно подивилася на руду маківку й поспішила до виходу, поки Закс не вирішив потішити її розширеною версією відмови. Утім, не минуло й хвилини, як дівчині вкрай захотілося, щоб він таки не прийшов, бо те, що вона планувала зробити, могло цілковито зруйнувати хиткий спокій, який застиг між нею і Нортоном після випадку зі зникальниками.

* * *

— Я чекав на тебе понад п’ять хвилин! — оголосив одногрупник, зістрибнув з підвіконня і подивився на Рен, задерши підборіддя. — Ну? Важлива справа?

— Передусім я хочу тобі подякувати. Той випадок із проникненням, а потім наша втеча…

— Савітрі. Серйозно. Забудь уже, — перебив Закс і втомлено видихнув. — Я не хочу про це говорити.

— Чому? — здивувалася Рен. — Чого ти так остерігаєшся?

—

Остерігаюся? ]]> — хлопець пирхнув. — Ти певна, що це саме так зветься?

— Саме так, — відповіла дівчина, хоча й не планувала цього озвучувати. — Ти так енергійно відмахуєшся від подяки чи найменшого прояву доброзичливості, мовби боїшся, що хто-будь до тебе приязно поставиться.

— Смілива заява, Савітрі, — Закс угамував сміх. — Але якщо вже ти така дбайлива, то скажи: чого б це мені поводитися так, як ти вважаєш за потрібне? Чому взагалі право голосу мають лише ті, хто на позір добрі та усміхнені до всіх? А коли я не вмію вдавати приязнь — то що? — Заксові очі блиснули. — Коротше: до справи. Бо час тікає.

— Гаразд, — випалила Рен. — Допоможи мені з проникненнями. Щоб на практиці не виникало проблем.

— Звернися до Ромі. Вона найчастіше бувала Духом, а Зіґ — Серцем. Він завжди добре виконував цю роль, це тільки нещодавні приколи вибили його з колії. А я простий Меч, груба сила атаки.

— Нікта й порадила мені тебе. Як найкращого, — збрехала Рен і поспіхом додала: — Та й усі кажуть, що ти бездоганно знаєш теорію і з практикою ніколи не підводив. А мені — з мізерними навичками — потрібно, щоб поруч був той, хто зможе пояснити все та підстрахувати в разі чого. Звичайно, я сподіваюся, що все мине вдало, проте сам розумієш: проникнення — то завжди непевність і несподіванки.

— Слова дилетантки. Якщо ти всерйоз хочеш досягти чогось, то забудь слово «непевність».

— Я щиро постараюся.

— Гаразд, тоді можна спробувати, — милосердні ноти пробились у Заксовому тоні, й Рен потупилася, щоб він не побачив її стримуваної усмішки: надто вже вдоволеним стало обличчя одногрупника після того, як вона назвала його «найкращим».

— То з чого почнемо? — натхненно спитала Рен.

— З пошуку порожньої аудиторії, де нас ніхто не потривожить… Що ще тобі критично треба наздоганяти? — поцікавився Закс із погано прихованим інтересом.

— На Одіна — геть усе, бо я в цьому світотворенні взагалі не петраю. Нут, бо історії просто надто багато. А ще ж Тот і його нескінченні проблеми вигаданих світів! Я певна лише щодо занять Лакшмі, але справу мрієростів мені не ставлять у розклад майже ніколи, мовляв — це я вже й так засвоїла…

— Якщо днями пробігатимеш у бібліотеці, я пораджу кілька посібників, — тон Нортона виказував, як насправді тому подобається щось пояснювати. — Щоб ти знала, Одін любить валити списками літератури, з яких дійсно корисні три-чотири джерела, а інші — точно те саме, тільки з нагромадженням наукових термінів. А Тот геть не ладнає з теорією, і доводиться все самотужки шукати. Щастя, що ти ще Керна не бачила…

Одногрупник говорив і говорив, аура довкола нього повнилася невидимими для ока іскрами, але Рен відчувала їх. Їх — і вдоволення від відкриття дня: очі Закса Нортона здатні усміхатися не лише з нищівною іронією.

* * *

За словами Закса, в проникненні не було нічого страшного чи важкого. На біду, поняття «страшне» чи «важке» в його розумінні і в розумінні Рен значно різнилися.

— Дуальне проникнення майже не використовують, — повчальним тоном пояснив хлопець, закасуючи рукави сорочки. — Самостійно вельми важко внести зміни у свідомість іншої людини — не варто й намагатися. Однак це добре тренування. Якщо хочеш осягнути роль Серця, то мусиш зосередитися на контролі емоцій. Моїх і власних. Готова?

Дівчина кивнула й замружила очі, коли кімната вислизнула з її поля зору, поступаючись темряві. Чорноту де-не-де проривали червоні спалахи, мовби далека гроза тремтіла на обрії.

Рен обхопила себе руками, пригадуючи, як минулого разу вона розтеклась у цій пітьмі й ледь не загубилась. Емоції зашкалювали. Вони озивалися фізичними відчуттями, виплітаючи довкола холод і тепло, поколювання в пальцях і біль у сонячному сплетінні. Накотилося запаморочення, але голос Закса повернув до тями:

— Ану тримайся!

Вона спробувала видивитися щось у темряві, в образах, які ковзали повз і не давали шансу зачепитись за певну думку.

— І де хоч найменший контроль?

— Я стараюсь.

Дівчина зціпила зуби, але запаморочення не минало. Спробувала подумати про щось спокійне — про водне плесо, про небо над полем, про ритмічне стукотіння дощу об шибку.

Круговерть емоцій ледь угамувалась, і Рен, яка вперто нагадувала собі, що вона — Рендалл Савітрі, цілісна та справжня, пірнула вперед, де темрява відкривала студений, не прихований нічим Заксів страх.

Страх ховав під собою образ — чи то спогад. Спершу