Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

Рен вихопила поглядом золотаве волосся, сліпуче й жаске, тоді такі самі очі, залиті розпаленим світлом. Очі, в які не можна зазирати.

«Я знаю, що ти шукаєш», — гуготіло всередині, гуготіло довкола, гуготіло, здавлюючи і розпластуючи, прибиваючи до землі й розкришуючи на уламки.

Зблиснуло.

Обличчя хлопця, обрамлене сліпучим сяйвом.

Зблиснуло.

Обличчя могутнього чоловіка, помережане візерунком зморшок.

Те саме обличчя.

«Я дам тобі все і заберу все», — гуготіння сильнішало.

Зблиснуло.

Чорні намистини посипалися додолу.

Різкий ривок вихопив Рен із потоку видив. Дівчина на мить заплющила очі й отямилася вже в аудиторії. Зрозуміла, що розпласталася на підлозі. Очі пекло, мовби вона намагалася дивитися на сонце. Руки досі тремтіли від страху, а зверху нависало роздратоване обличчя Закса.

— Підйом.

Вона повільно підвелася.

— Твоє завдання було яке? — Сталлю в голосі Нортона можна було когось зарізати. — Контролювати емоції. Зберігати спокій. Чи я обрав для тебе надто складне завдання?

— Не так легко зберігати спокій усередині.

— Звичайно. Ти ж, очевидно, була зайнята чимось іншим. Чим? — хлопець стишив голос і підійшов впритул. — Що тобі треба від мене, Савітрі?

Дівчина підвела погляд на Закса, бо відчувала: щойно зиркне вбік, то видасть себе.

— Я захопилася. Забажала пірнути глибше.

— І що ж, пірнула? Побачила щось цікаве й пізнавальне?

Закс нахилився до неї надто близько, заступаючи єдине вікно. Рен щойно примітила, як у кімнаті потемніло — десь далеко заблискотіли перші стібки грози.

— Так, — вона задерла голову вгору й усміхнулася. — Так, Нортоне. Я побачила там

страх ]]> .

Мить, дві, три — він дивився на неї незмигно. А тоді відступив.

— Гаразд, Рендалл Савітрі. Гаразд. — Закс осміхнувся й захрускотів фалангами пальців. — Пропоную продовжувати. Важлива умова: поки твої успіхи не будуть на достатньому рівні

з моєї точки зору ]]> , ти звідси не вийдеш.

— Добре, — закинула голову Рен, згрібаючи докупи залишки своєї сміливості.

Проте шукати Заксові мрії того вечора вона більше не ризикнула.

Розділ 9

Смак полум’я і практика переломів

— О-хо-хо. — Уранці Нікта усміхалася, як на свято. — Здається, я вчора бачила щось непересічне!

— Що? — Рен неуважно пригладила волосся. Її думки були зайняті запам’ятовуванням дат, конвенцій і договорів, які так чи інакше стосувались Академії, а також моря богів, малих і великих, та інших сторін, про які вона ще надто мало знала.

— Савітрі та Нортона разом! І вони йшли — здогадайся куди? — до закинутого крила! Закинуте крило — це знак, аякже.

— Угу, все так і було. Закс допомагав мені розібратися з проникненнями. Щоб я не підводила групу.

— То що — він тобі зовсім-зовсім не подобається? — не здавалася Нікта, котра, вочевидь, мала тверді асоціації із закинутим крилом — і явно не навчальні.

— Ти наче казала, що я маю зосередитись на своїх балах.

— Зовсім-зовсім?..

— Ну, він наче непогана людина. Краща, ніж прагне здаватись. І я б хотіла виростити його мрію.

— Ох-х, Рендалл, я ж не про це… Скажи свою першу думку! Першу і негайну! Тільки вона відкриває те, чого ти насправді хочеш!

— Гаразд. — Вогонь кинувся до щік Рен, але голос залишався напрочуд бадьорим. — Подобається. — Зачувши це, Нікта не стримала радісного вигуку. — Поза тим, Нортон нахабний, самовпевнений і такий…

— Симпатичний? — хитро блиснула очима одногрупниця.

— Такий чванько! Ні, він, звичайно, має цілковите право пишатися успіхами в навчанні, та це ще не причина дивитися на всіх зверхньо, — обурилася Рен, котру обпекло власне зізнання. — До того ж, я б не сказала, що він симпатичний. — Дівчина напрочуд ясно уявила Заксове обличчя, скривлену посмішку, яскраве волосся на тлі блідої шкіри, неоковирну гостроту в його рисах, рухах, словах. — Хоча зап’ястя в нього гарні, — вона пригадала разок чорних намистин довкола делікатної, достоту жіночої кисті, та довгі пальці, що завжди привертали її погляд.

— У кого це зап’ястя гарні? — голос Закса прозвучав так знущально, що Рен довгу секунду думала, що він — чому з усіх-усіх саме він? — почув її.

Проте Нортон випередив їх і діловито спитав:

— Ідете на Тота чи далі будете Амонові кісточки на зап’ястях перемивати?

— Ану щезни, — суворо відказала Нікта. — Бо зараз твої переламаю.

Закс хмикнув і рвонув уперед звичними розмашистими кроками, які не давали нікому шансу його наздогнати. Рен замислилася, а чи всіх рудих студентів Академії об’єднує надміру вогняний норов.

— Задовбали вже, — буркнула Нікта, яка вмить розгубила настрій дражнитися. — І чого це всі довкола так люблять того Діоніса? Та ще й вважають, що він мусить усім подобатися!

— Про мене, він наймиліший хлопець тут, — відповіла Рен. — Високий, зеленоокий і до всього — завжди привітний. Не те що декотрі.

— Ще скажи, що в нього красиві зап’ястя, — простогнала Нікта.

— Не звертала уваги, — здвигнула плечима Рен і швидко перевела розмову на навчання.

* * *

На третій годині підготовки Рен спробувала зануритись у читання з тим самим ентузіазмом, що й Нікта, проте часу було замало, а текстів — забагато. Суворий Одін навчав їх керувати примарними енергіями, які — казали — сповнюють усе довкола; але при тому він ще й роз’яснював, яким було Намисто, яким воно стане, коли зростуться Нитки, і чому Тріади такі важливі, і ще безліч речей, які для Рен звучали як великий розіграш чи божевільна фантазія. На біду, вміння жартувати чи прикрашати дійсність за Одіном не помітив ще ніхто.

— Боги Олімпу, ти що — ночувати зібралася на цьому параграфі? — невдоволений голос Закса змусив відволіктися. — Народ, я вам нову порцію приніс! — Одногрупник поклав на стіл