Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

зовсім доброзичлива, але щоб вона вичворила щось таке… Вибач. Вибач мені. Я б нізащо не привів тебе до зникальників, якби знав, куди це сягне.

— То це

ти ]]> мене привів? — Щось усередині боляче вкололо.

— Присягаюся, я не знав, що й ти в списках. Та мені здавалося, що ви зі зникальниками порозумієтеся, тому я й нарадив тобі ту аудиторію, де вони влаштовують збори.

— Вважаєш, що мені не місце тут?

— Лиш сліпець не помітив би, що ти страждаєш тут. Що тобі важко, тоскно і… не можу я зносити чужого горя, Рендалл, сонце. Я й сам мав на меті втечу. — Хлопець глибоко вдихнув, роззираючись.

Трійко дівчат віддалік помітили його й захихотіли. Чорнявець привітно помахав їм рукою, але його обличчя залишалося похнюпленим.

— Амоне, але ж тобі немає потреби тікати. — Рен твердо пам’ятала, що Діонісового імені в чималому списку зникальників не було.

Одногрупник відкинувся на спинку лавки і простягнув обидві руки вгору, до сірого, захмареного неба.

— Як же тут бракує сонця… — прошепотів він, мовби сам до себе, і додав: — Не люблю я довго сидіти на одному місці, а з Академії, як виявилось, доволі важко дістатися кудись. У мене ж є на думці низка важливих справ. Звірюся: я мушу знайти свого друга. Він зараз вельми далеко, а я очікую новин. Та тут — руки мої зв’язані.

— Ти хоча б не в групі ризику зникальників, — зауважила Рен, і собі розглядаючи зловісні дощові хмари.

— А може, я в іншій групі ризику… — Амон провів рукою по волоссю, а тоді зірвався з лавки. — А все ж годі смутку! Сьогодні чудовий сонячний день, і ми всі живі!

Хлопець підморгнув Рен, тоді клацнув пальцями, і, наче за його наказом, крізь хмари пробилось кілька слабких промінців. Амон задер голову й отак завмер, мовби силкувався ввібрати в себе це скупе світло похмурої днини. Дівчина раптом подумала, що нічого насправді не знає про Амона Діоніса. А він, певна річ, не міг складатися з самих лише приязних усмішок, нестримної енергії та любові до всіх довкруж. Хоч на те й скидалося.

— Не знаю я про твої групи ризику, та якщо потребуватимеш допомоги — звертайся. Я не найсильніша з-поміж наших одногрупників, але урочисто обіцяю, що простягну руку в біді, — мовила вона.

— Я вже казав, що ти мені дуже подобаєшся? — незмигно відказав хлопець.

— Ти мені теж. Дуже, — щиро відповіла Рен і зі здивуванням зрозуміла, що Діонісові слова не будять у ній очікуваного вихору емоцій.

* * *

— Я б хотіла віддячити одній людині, — обережно мовила Рен, накручуючи на палець пасмо.

Вона розкошувала ранковим сонцем на лавці перед головним корпусом і заодно звіряла домашні завдання з версією Діке — у тієї помилок було менше.

Координаторка відкинула волосся за спину, але воно знову ковзнуло з її плеча.

— Кому віддячити? — неуважно спитала та, намагаючись закріпити неслухняні коси шпильками.

— Нортонові, — ім’я одногрупника Рен вимовила так тихо, що сама ледь розчула його.

Їй не хотілося, щоб Діке подумала щось не те. Саме ім’я це —

Закс Нортон ]]> — віднедавна почало застрягати в горлі, й Рен здавалося: щоразу, як вона промовляє його вголос, щось звучить не так чи надто довга пауза підкреслює те, чого там нема. Нема і бути не може.

На щастя, з подякою Нікті Ромі все вирішилося швидко: та зажадала величезний десерт і десять горнят какао в улюбленій кав’ярні. Але Нортон — той був важким випадком…

Діке покинула війну зі шпильками і дозволила волоссю струменіти так, як йому завгодно.

— Савітрі, можеш не прислухатися до моєї думки, як ти загалом завжди й робиш, але Нортонові нічого від тебе не потрібно.

— Хай так. Та я б воліла виростити для нього мрію. Хоч дрібну.

Рен, певна річ, не забувала і про ту заповітну і нездійсненну, та поки Закс не довірив їй цю роботу, треба довести свою спроможність допомогти.

Діке похитала головою, і смоляні пасма вислизнули з-за її вух та грайливо сяйнули фіолетовим полиском.

— Чому ти не пострижешся, якщо довге волосся тобі так допікає? — Рен примітила роздратування координаторки. — Воно просто неймовірне, але ти весь ранок із ним мучишся.

Діке граційно підвелася з лавки, але її голос скрижанів.

— Савітрі, думаєш, що моє волосся чи подяка Нортонові — то справді те, чим ти мала б зараз перейматися?..

Дівчина закотила очі, поки координаторка цього не бачила, але вирішила її не діймати розпитуваннями до завершення занять.

— Не втямлю, як директорка хоче, щоб я наздогнала всіх вас, — після пар, сидячи в бібліотеці, Рен укотре відчула, що пропущені півроку ще вилазять їй боком.

— Може, вона й не хоче, — з незворушним виразом відказала координаторка. — У директорки бувають геть неочікувані й, між нами кажучи, легковажні рішення. Та якщо вже так важко втягнутись у групові проникнення, то потренуйся

в парі з кимось ]]> …

— Я й не думала про проникнення, — здивувалася Рен. — Але мені просто здається, що Нут не знає, що з нами робити, тому навантажує всіма цими нескінченними датами.

— Прості дуетні завдання є в підручниках, ми всі з них починали, — Діке, мовби не дочула, вказала тонким пальцем на гору книг, за якими віддалік яскріло Заксове волосся.

— Він одразу ж відшиє мене, — хмикнула дівчина, розуміючи, куди координаторка хилить.

— Це лише приклад, — стенула плечима Діке. — Поміж іншим, під час проникнення можна, якщо вельми постаратися, отримати доступ до глибинних думок

чи мрій ]]> . Та справді, Нортон нізащо не погодиться витрачати свій час — мені теж важко з ним домовитись. Утім, одного разу він висловив бажання допомогти із завданням, бо воно вимагало найвищого рівня вмінь ]]> . Ну а я не забула наголосити на цьому. Як і на тому, що не