Ростислав Семків - Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків

Стівен Кінґ добре розуміє механіку спрощення: телебачення не може надто ризикувати, тримаючись за свою аудиторію, тому показане має бути якомога зрозумілішим, а також не впадати у крайнощі, які можуть шокувати глядача. «Вони мають лякати, але без справжнього жаху», — іронізує Стівен. Він загалом підводить до висновку, що у ТБ є шанс, лише якщо воно перестане озиратися на посередній смак.

Ближче до завершення розмови про кіно та телебачення Стів пропонує, як на мене, дуже промовистий і дієвий критерій негативної оцінки фільму (хоча застосовувати його можна, звісно, й оцінюючи літературний текст). «Коли фільм поганий, — пише Кінґ, — після його перегляду з вами залишається тільки смак попкорну й більше нічого». А після хорошого залишається ще щось. Оце невловне «щось» і є мистецтво.

Стівен Кінґ може запропонувати низку порад, як рухатися до сильного тексту. Тепер ми підсумуємо його міркування, які стосуються безпосередньо письма.

Горор у контексті історії

Утім, почати варто з кількох загальних міркувань Кінґа. Стів від початку хотів заробляти письменством, хотів пекти романи як гамбургери, аби читачі вчасно отримували їх, не зачекавшись у черзі. Проте значно важливішим було його особисте задоволення — він просто любить розповідати історії, від яких зупиняється серце («Хехе», — додає тут Кінґ, підводячи погляд від свого ноутбука).

КІНҐ. ІНСТИТУТ — 2019

КІНҐ. 11/22/63 — 2011

ДЖО ГІЛЛ. РОГИ — 2010

«ЛАБІРИНТ ФАВНА» — 2006

_______________________2001 — ТЕРАКТИ В НЬЮ-ЙОРКУ

«ПУНКТ ПРИЗНАЧЕННЯ» — 2000

«ВІДЬМА З БЛЕР» — 1999

КІНҐ. ЗЕЛЕНА МИЛЯ — 1996

_______________________1991 — РОЗПАД СРСР

ҐЕЙМАН. ПІСОЧНИЙ ЧОЛОВІК — 1989 — ПАДІННЯ БЕРЛІНСЬКОЇ СТІНИ

КІНҐ. ВОНО — 1986

БАРКЕР. КНИГИ КРОВІ — 1985

«КОШМАР НА ВУЛИЦІ В’ЯЗІВ» — 1984

«ЧУЖИЙ» — 1979

КІНҐ. СЯЙВО — 1977

РАЙС. ІНТЕРВ’Ю З ВАМПІРОМ — 1976

«ЩЕЛЕПИ» — 1975

КІНҐ. КЕРРІ — 1974

_______________________1969 — ВИСАДКА НА МІСЯЦЬ

«НІЧ ЖИВИХ МЕРЦІВ»— 1968

ЛЕВІН. ДИТИНА РОЗМАРІ — 1967

_______________________1963 — «КАРИБСЬКА КРИЗА»

«ПСИХО» — 1960

ДЖЕКСОН. ПРИВИД БУДИНКУ НА ПАГОРБІ — 1959

_______________________1952 — ВОДНЕВА БОМБА

БРЕДБЕРІ. МАРСІАНСЬКІ ХРОНІКИ — 1951

БОРХЕС. АЛЕФ — 1949

КІНҐ (РІК НАРОДЖЕННЯ) — 1947

_______________________1945 — ХІРОСІМА І НАГАСАКІ

_______________________1939 — ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

ЛАВКРАФТ. ПОКЛИК КТУЛГУ — 1928

«НОСФЕРАТУ» — 1922

_______________________1914 — ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА

СТОКЕР. ДРАКУЛА — 1897

_______________________1848 — «ВЕСНА НАРОДІВ»

ПО. ВОРОН — 1845

ГОГОЛЬ. ВІЙ — 1835

ГОФМАН. КРИХІТКА ЦАХЕС — 1819

МЕРІ ШЕЛЛІ. ФРАНКЕНШТЕЙН — 1818

_______________________1815 — ПОРАЗКА НАПОЛЕОНА

РЕДКЛІФ. УДОЛЬФСЬКІ ТАЄМНИЦІ — 1794

_______________________1789 — ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

ВОЛПОЛ. ЗАМОК ОТРАНТО — 1764

Книжка про письмо: Особисті рецепти Кінґа

На відміну від «Danse Macabre», книжку «On Writing. A Memoir of the Craft» — «Про письменство. Мемуари про ремесло» — прочитали всі або майже всі, хто цікавиться подібними порадами. Тому є сенс хіба коротко підсумувати сказане Кінґом, наголошуючи найголовніше, а потім перейти до більш ризикованої справи — спробувати визначити додаткові рецепти його письма, аналізуючи окремі найпоказовіші твори. З іншого боку, хто читав — знає, що Стівен Кінґ там не одразу переходить до порад, а спершу розлого переповідає свою біографію, намагаючись пояснити, як із нього виріс горор-мейкер, потім розмірковує про сенс письменства взагалі та лише у другій половині — десь так сторіночок на сто — справді починає розкривати власні письменницькі ходи. Стівен робить, як мінімум, одне суттєве відкриття, порівняно з іншими посібниками з письменницької майстерності, і далі я зверну на цю його знахідку особливу увагу.

До речі, пам’ятаєте анекдот про Джойса, який написав за день аж сім слів, а потім сидить і плаче, бо не знає, в якому порядку їх розставити? Я переповідав цей жарт зі сторінки 135 українського видання багатьом людям, які читали «Про письменство», проте про нього чомусь усі забули. Можливо, не всі аж туди дочитали? Жартую. Радше, річ у тім, що письмо Кінґа дуже густе: надто багато всього цікавого у книжці, тому окремі епізоди губляться. Тож тим паче є сенс підсумувати Стівенові поради, що стосуються безпосередньо техніки письма. А про головну особливість манери письменника, про яку, до речі, сам він не говорить, але яка добре знайома його постійним читачам, можна сказати вже зараз: Стівен Кінґ нікуди не поспішає. Перш ніж він реально почне розгортати історію, матимемо вдосталь описів і якісно розкритих персонажів. Це три з шести важливих кінґівських концептів, супроти яких рекомендації уникати прислівників і пасивного стану, які запам’ятовують чомусь найчастіше, важать значно менше. Вдалий опис дає можливість почати уявляти й тим затягує нас у світ тексту, а належне знайомство з персонажами відкриває чудові перспективи ототожнення себе з кимось із них. Останнє особливо важить для горору: якщо починаємо вживатися в долю когось із героїв, то стаємо беззахисними перед сваволею автора, адже він може водномить убити нашого персонажа. Хіба це Пол Шелдон лежить прив’язаний у домі Енні Вілкс? Хіба це Джессі Берлінґейм прикута наручниками в будиночку на березі лісового озера?

Утім, почати варто з кількох загальних міркувань Кінґа. Стів від початку хотів заробляти письменством, хотів пекти романи як гамбургери, аби читачі вчасно отримували їх, не зачекавшись у черзі. Проте значно важливішим було його особисте задоволення — він просто любить розповідати історії, від яких зупиняється серце («Хехе», — додає тут Кінґ, підводячи погляд від свого ноутбука).

Мотивація автора

Що таке письмо? — запитує Стівен Кінґ у себе й у нас на початку другого розділу «On Writing». Телепатія, що ж іще. Автор розповідає історію, а ми її слухаємо. Украй важливо пам’ятати, що хтось читатиме тобою написане, — логічно, що вони не повинні нудитися, а мають отримати те, за чим прийшли. У Бредбері, у Воннеґу-та, у Кінґа ми відчуваємо цей ефект — вони розказують, наче ми побачилися з ними в барі. Так говорять між собою друзі. А другові не розповідатимеш туфту (принаймні якщо хочеш, аби він і надалі залишався другом). Отже, автор, пишучи-розказуючи в той спосіб, почувається буквально в колі друзів, наче на суперзатишній зустрічі, куди прийшли лише свої. Ні, це не те відчуття, яке дають наші фейсбульбашки, — добре знаємо, що там