Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

«непотребства». Вони гублять «козацько-руський народ», який є простодушним та добросердним. Через це, звучить його гірке пророцтво, впаде козацька Україна, наче стародавній Вавилон.

Величко, як Грабянка і Самовидець, в тому самому ключі говорить про причини Хмельниччини — це переслідування за віру й різноманітні соціальні та економічні утиски козаків. Особливу увагу козацький літописець звертає на історію про наїзд Чаплинського на хутір Суботів, а також на легенду про те, що ніби король Владислав дав козакам грамоту про вольності, а її приховав Барабаш і що Хмельницький викрав у нього цю грамоту.

Будучи козацьким репрезентантом, Величко все ж критично ставився до козацької верхівки. До того ж цей критицизм більший, ніж у Грабянки. Критикує літописець також полковників, у діяльності яких бачить прагнення до влади й користолюбство, відсутність турботи про загальне добро. Ці люди прагнуть передати привілеї своїм дітям. Звідси їхня енергія до нагромадження багатств, до звеличення себе й своєї родини.

Для Величка, як і для Грабянки, існує один великий козацький герой — Богдан Хмельницький. Він ніби виняток із правила. Величко в панегіричному плані зображує постать цього діяча. Називає його другим Мойсеєм, який визволив Україну від польського ярма. У творі наводиться промова, яку ніби виголосив Самійло Зорка під час поховання великого гетьмана і яка має ознаки погребових промов з метафоричними образами й патетичною риторикою. Зорка говорить, що саме за Хмельницького Мала Русь «могла жити довгі літа при щасливих успіхах», тоді не вмирали «оживлені старожитні права й вольності українські та цілого Запорозького війська». Наголошується на військових успіхах гетьмана: від «гарматного й мушкетного грому не лише тремтіла ясносвітна старожитніх вандалів Сармація і обидва береги бурхливого Евскінопонту зі своїми міцними замками й фортецями»[154]. Хмельницький та його козаки ніби наслідують «старовічних предків слов’ян, які надавали воєнну допомогу навіть великому Александрові Македонському. Козацький гетьман порівнюється з албанським героєм Скандербергом, іменується руським Одонацерею (Одоакром). Порівняння з останнім дуже промовисте. Як відомо, Одоакр завдав смертельного удару Римській імперії і певний час правив у Італії. Так само Хмельницький ніби завдав смертельного удару Речі Посполитій. Звісно, Величко позитивно оцінює й те, що Хмельницький привів українське козацтво до підпорядкування московському цареві. Хоча русофільство у Величка не є таким вираженим, як у Грабянки.

Інші козацькі гетьмани в літописі Величка не можуть зрівнятися з Хмельницьким. Вони, як і в Грабянки, радше, є антигероями. Літописець засуджує міжусобиці, які велися за гетьманську булаву.

Полтавська катастрофа помітно змінила дискурс козацький. На перший план виходить відверта антипольська проблематика. Це зрозуміло. Адже поляки, зокрема король Станіслав Лещинський, були союзниками шведського короля Карла ХІІ, котрий програв Полтавську битву. У такій ситуації антипольські мотиви актуалізуються — «старі рани» накладаються на нові. Разом з тим відбувається, як уже говорилося, творення ідеалізованого образу Хмельницького. Цього козацького вождя починають всіляко возвеличувати.

Можна в цьому звеличенні побачити своєрідний комплекс, коли в умовах обмеження козацької автономії й козацьких прав необхідний був герой-звитяжець. До того ж такий, який відповідав запитам російської лояльності. Хмельницький для цього надавався чи не найкраще. З одного боку, він — ворог поляків, такий собі символ антипольськості. З іншого, Хмельницький «приєднав» Україну до Московії, пішов під руку московського царя. Отже, був людиною благонадійною.

Хмельницький як борець проти поляків представлений у вірші Гната Бузановського, котрий був уміщений в рукописі «Зібрання риторичних настанов» (1729)[155]. Там читаємо:

«Істинно наш покровитель і вождь наш Богдан, цей Хмельницький, Вигнав з козацького геть краю всіх польських панів. Славний герой і відомий захисник Русі-батьківщини Лютим панам дав наказ з руської вийти землі. Великодушний Хмельницький і істинний Марса нащадок З рідного краю свого пагубне плем’я прогнав. Месник і вождь, і герой наш Богдан, він нам посланий Богом, Геть гордовитих панів вигнав за межі Русі. Польських панів гордовитих, це плем’я жорстоке Хмельницький, Вщент розгромивши не раз, всіх їх до втечі привчив».

І далі в такому ж дусі.

Подібні риторичні вправи починають практикуватися в школах України, зокрема в Києво-Могилянській академії. Про це говорить ще один твір, який вийшов із такого середовища, — драма «Милість Божа», авторство якої приписують Інокентію Неруновичу[156]. Про останнього відомо, що він викладав піїтику та граматику в Києво-Могилянській академії. П’єса була поставлена в цьому навчальному закладі в 1728 р.

У творі ж Неруновича Хмельниччина представлена як «милість Божа», велике благодіяння, в результаті якого відбулося звільнення козаків від ляхів.

У першій яві Хмельницький оплакує козацьку долю, говорить про гніт, який козаки зазнавали під поляками. Тут п’єса перегукується із літописами Грабянки й Величка, де теж говориться про страждання козаків під польським ігом. Починається твір такими словами Хмельницького:

«Видно нашої слави упадок послідній, Чого в світі живучи, діждав козак бідний! Ми докозакувались уже під ляхами, Що велику наругу вчиняють над нами! Честь і славу нахабно вони зневажають, Навіть ймення козацьке згубити гадають».

Далі автор від імені Хмельницького говорить, що не можна терпіти таку наругу. Негативно він характеризує поляків, називаючи їх «зайцями». Мовляв, козаки — це мужні, відважні люди, які зазнають гніту від боягузів.

Хмельницький у п’єсі спеціально підкреслює, що козаки обороняли кордони Польщі й тим самим забезпечували полякам спокійне життя:

«Ми від турок для ляхів кордони тримали, У крайній небезпеці їх обороняли, Тож, як за муром, за нами стояли І на