Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

повставали, гей опарені. Заслонювали очі від сонця й зором перелечували всю дорогу.

- Падочку наш, уже восько до села йде! - крикнули нараз жінки.

- Аєк, іде наша кіннота, а за нев фантерія і артилерія,- потверджували ті бадіки, що колись служили у війську.

- Шо ж ми, бідні, тепер будем робити? - заголосили жінки.

- Будете газдів своїх приймати та гостити, газдиньки любі,- потішали бадіки.

Жінки сплеснули в долоні.

- Вадь, там і наші будут?

- Подобає, шо будут. Де люцкі, там і наші.

- Господь би з вас говорив, вуєчкі пишні та злотні!

Куди котра поперечнішу дорогу знала, збігали жінки долів ід тісарській дорозі, гей серни ’д воді.

Бадіки стягнули на собі ремені на послідну пряжку, щоб із них не поспадали, і попри вориння сходили надолину, глипаючи ід дорозі.

Кіннота напереді, коло дороги на левадах пристановляється. Драганисті коні, гей змії, витягаються, згорда ступають, головами вимахують, гейби з собою розмовляли. Жовніри враз із карабінами отік приросли до коней, отік би їх разом із кіньми з тисового дерева витесав.

Вози накриті дорогу марфу везуть і помаліше їдуть. Така їх безліч, так рівно іде. Одна лінія. На колісницях гармати в скринях. Отік велетні на млинських колесах одпочивають із зажмуреними очима. У крок за ними йде піхота. Весь ковпіт на неї сідає, вся дорога їй під ноги паде, все сонце її пражить. Отік на тій дорозі трепетовий ліс росте, отік од вітру хитається.

- Ей, госпідку милосердний, йкий-їс добрий та уважний на оці гори! Ци жид, ци пан, ци восько, кожден-кожденний тут оборони шукає,- зітхає один бадьо до другого.

Гей ворон ріллю, жиди обступили військо. Накроїли в кошелики грінок хліба й подають його жовнірам, але жовніри не хочуть приймати. Цигари беруть, а хліба не хочуть, свій комісьний дівкам роздають. Дівкам у другім ряді місце, газдиням у третім, а бадіки на самім заду. Все село збіглося, мир-миренний. Видивлює село очі, щоб своїх розпізнати - нема ні одного вояка з цього села. Тому молодиці й дівки маркотні.

Раді би бадіки діпхатися наперед, раді би з вояками заговорити, дати їм своєї люльки попахкати - жидва не пускає. Сільський Дзельман гейби став за газду для війська. Бігає й розказує бадікам, де стояти мають. Свому синові гонор веде, дорогу робить, щоб не завалявся, щоб черевички не заболотив, бо то адвокат, голова велика, судом і містом трясе. Бадіки роками його не бачили й не пізнають.

- Шо, варе, за коропуз?

- Таже це Дзельманів, тот адвокат, шо з міста перед войнов дав драла,- виясняють газдині.

- Най шєзне, йке гарбузє безчєсне! Вчера діти за ним кицками метали, то просивси, єк мала дитина, а сегоднє він до воська на бесіду перший!

Таки кортить бадіків до війська заговорити, таки понад голови розпитують:

- А були-сте в вогни, небожєта?

- Ой, були, вуйки, за сільнов горов, на ті долині.

Декотрі бадіки знали й ту гору, й ту долину й дивувалися:

- Мой, брє, таже то жоліб, то межи скалами, було йму раз патороч зробити, аби не налазив на села,- каже один.

- Рахувати, неприятіль був у дирці, лиш було ї заткати,- перездоганяє другий.

- Так, гейби з керниці пив воду, лиш було погань забігчи та й трутити,- виводить третій.

- Мой, брє, було йго ста загулити, були бих ’го буччєм убили,- додає інший.

- Не бійтеси, ми йго добре шкробнули, дві гарматі відобрали-сми, буде нас мати в тємці,- гордувались вояки.

Оподалік знов інші бадіки відгадували причину, чого військо в гори зайшло й одпочиває:

- То не буде инак, лиш наш тісарь добрий, землі не хоче, збефелював: пардон. «Людей мені не каліч»,- каже. А москалеви чоловік ні за що, най люди в керви плавают, він землі хоче.

Ті, що при війську служили, нагадували:

- В шістдесят шустім ми таке саме пацили. Сербови межи очи плюйте. То нехарь. Гадаш, шо ті цулує, а він тобі ніс відгризає.

Жиди й пани радувалися військом, воякам цигари запалювали. Молодиці випитувалися, кілько мерців було. А відтак розпитували, як тоті мерці виглядають, як їм на ім’я й на порекло. Тяжко зітхали. Діти на вориння повилазили, пальці в роти позатикали, надивитись не могли, кабати й карабіни обзирали. Що кіл - то людська дитина.

Розбезпечилися й собі бадіки й забагли доконче через глоту до війська протиснутися. Стали жиди їх спирати, плечима відтручувати.

- Не тручьий, гадино сороката! - обрушилися газди.

- Прорєдітси, пейса! - крикнули путерніші бадіки.

- Обсіли-сте восько, гей вуши чупер,- обізвались інші.

- Уступися, сараньчо чорна та омразна! - додали газдині.

Жиди розлютились, гей оси, й підоймали до бадіків руки, гейби хотіли їм очі видерти. Прозивали бадіків розбійниками, медведями та кацапами й штуркали їх ліктями збоку.

Така лють бадіків напала, що палиці вгору попідносили й так дорогу собі мостили.

Жиди загвалтували, жидівки запіворили на ввесь голос. Отік би їх хто різав, отік би їх пік вогнем. Обступили бадіків густими рядами. Вчинився рейвах, гей у ровті.

На млі ока побіг Дзельман враз із сином крізь військо до військових старшин і просив рятунку, бо, мовляв, хлопи жидів і панів на мак розбивають. Круглий, гей бочка, Дзельманів син отворив лотоки свого адвокатського красномовства перед військовими старшинами й аж заслинився, як представляв те, що бадіки перед хвилиною до війська говорили. Порівнював попа з дуплавим дубом, а бадіків із шершенями.

- Панове,- каже,- дупло вже розбите, а шершені, тим розлючені, не тільки нас, але й вас покусають. Бороніть нас, панове!

Дзельман припав на коліна й лігма стелився та вираховував тих бадіків, що йому були винні гроші й не хотіли їх оддати, лиш казали: «Пиши пропало, москаль на тобі буками їх відкарбує!» Не говорив, але плакав, волос собі з голови микав і заклинався, що на кожне слово присягне, що життя собі непевний...

Як на сталевій пружині підскочив Дзельман, коли військові старші дали жандармам розказ, щоб із ним протокол списали та й щоб перетрясли, скували й забрали небезпечних хлопів.

Заки що зойк, виск, ревіт, гармидер і вереск підоймалися, гей вогонь