Олександр Романович Бєляєв - Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв

Нора повернула до мене обличчя і, як сомнамбула, беззвучно сказала:

— Ви так само загинете, як Нікола. — На її обличчі був вираз безнадійності, майже байдужості.

— Хай загину. Краще смерть, ніж ця жахлива бездіяльність в той час, коли тисячі людей близькі до загибелі.

— Так, краще смерть, ніж це… — так само беззвучно промовила вона.

Цього дня вона розсталася зі мною без звичайної усмішки. Що не день, то її усмішка ставала блідішою і тепер, нарешті, погасла, як і її рум’янець.

— Прощавайте, — сказав я, простягаючи їй руку.

— Прощавайте, — відповіла вона.

— Ви… прийдете проводжати мене? На площадку?

— Прийду, — відповіла вона. — Куди? На площадку? Ах так, так… — і вона знову похилила голову.

Я залишив дівчину і тихо вийшов з лабораторії.

Повернувшись до своєї кімнати, я втомлено сів на стілець. Відчував себе спустошеним. Уривки думок проносилися в голові. Нікола загинув. Світ гине. Гине Нора… вона скоро збожеволіє…

Машинально за звичкою я надів навушники радіо.

Говорив «Комінтерн»… Немає музики, немає веселих пісень… Безперервна інформація про Землю, яка задихається. У нас, правда, не так, як за рубежем… Немає звіриної боротьби за останній ковток повітря. Уряд робить усе, щоб зменшити паніку і врятувати населення. Але що можна зробити!.. Становище розкиданого по селах селянства особливо важке. Невже загибель?..

Я вже хотів покласти трубку, як раптом почув звістку, від якої в мене захопило дух.

«— …Більше бадьорості, товариші! Уряд сьогодні одержав надзвичайно важливе повідомлення, яке в корені може змінити становище…»

І, підвищивши голос, диктор виразно сказав:

«— Алло! Алло! Ніздря Ай-Тойона! Є! — Потім своїм звичайним голосом диктор додав: — Вам, товариші, незрозуміле це звернення, але скоро ви всі довідаєтеся про ніздрю Ай-Тойона і зітхнете — в буквальному розумінні цього слова — зітхнете полегшено».

Перший зітхнув полегшено я.

«Ніздря Ай-Тойона. Є!» Це були умовні слова, які я просив передати мені по радіо в тому разі, якщо Ні-колі вдасться вручити лист моєму заступникові Ширяєву. А Ширяєв мав передати мою доповідну записку в Москву. Значить, Нікола живий, і Уряд знає все про підземне містечко містера Бейлі!

Я швидко одягнувся і побіг на площадку. Нори ще не було. Небо співало вогнями. І мені здавалося, що ця пісня була вже не такою холодною і чужою Землі. Мені самому захотілося співати, кричати. І я раптом заспівав, вперше за довгий час мого ув’язнення:

За благом вслід ідуть печалі,

Зростає радість із тривог…

— Ви збожеволіли! — впізнав я позад себе голос Нори. — Вас можуть почути. Співати на морозі? Ви простудите горло!

— Так, я збожеволів! Хай почують. Нехай простуджу горло. Нікола живий! «Ніздря Ай-Тойона! Є!..»

— Що з вами, Георгію? — вперше назвала мене Нора на ім’я.

Я раптом схопив її, підняв і закружляв по площадці.

— Божевільний! Пустіть мене і розкажіть, в чому справа.

— Ух, слухайте! Все чудово. Я одержав звістку по радіо. Нікола живий! Він одніс мого листа за призначенням. Ми повинні чекати — скоро настануть події. Взяте в полон повітря незабаром буде звільнене! І тоді ми з вами злетимо в повітря! Але це нічого. Постараємося втекти в останню хвилину, коли над нами заширяють бомбовози. О, це буде прекрасний день!

— Георгію, невже це правда? — вигукнула вона, і рум’янець знову виступив на її щоках.

Її радість була не менша, ніж моя. Проте незабаром сяюче обличчя дівчини засмутилось. Я вже міг безпомилково читати всі відтінки виразу цього обличчя. Вона знову думала про батька, його поведінка і досі залишалася для неї похмурою загадкою. Потім Нора почала думати про інше.

— Вам поки що не треба вирушати в небезпечну подорож, — сказала вона. — Це добре. Але взагалі радіти нам ще рано. Містера Бейлі не так уже й легко перемогти. Він захищатиметься до останнього. Він жахливий противник.

— Дрібниці! — крикнув я. — Не може одна людина вистояти проти сил цілої держави, проти світу.

— Хто його знає? — відповіла Нора. — Ви не можете навіть уявити, яку страшну руйнівну зброю має містер Бейлі.

— Але принаймні це буде боротьба, а не покірливе здихання. А до того ж… у містера Бейлі є «внутрішні вороги». Правда, їх небагато, але вони можуть бути небезпечніші за ворожі армії.

— Цих внутрішніх ворогів тільки двоє: ви і я, — сказала Нора. — Але ви праві. Вони можуть зробити багато. О, коли б і мій батько!.. — Вона опустила голову.

Потім раптом випросталась і рішуче сказала:

— Настане час, і я батька прямо запитаю: друг він чи ворог…

Холодний вітер раптом подув знизу. З кратера почулося гудіння.

— Вентилятор знову почав працювати, — сказала Нора. — Містер Бейлі поспішає переробити рештки повітряної сировини… Холодно… Ходімо…

Цього вечора я попрощався з Норою, несучи з собою спогад про її усмішку, неначе я побачив сонце після довгої зими.

І знову я сів до радіоприймача.

«Комінтерн» передавав останнє урядове повідомлення.

Начальникові експедиції Ширяєву вдалось установити центр напряму вітрів. Уряд споряджає нову експедицію для повного з’ясування причин незвичайного поглинання повітря на такій-то широті і сто тридцять п’ятому градусі східної довготи.

Я усміхнувся, прослухавши це повідомлення. Я знав, що Ширяєв нікуди не вирушав з Верхоянська. Честь відкриття «точки поглинання повітря» приписували йому за моєю порадою, щоб відвести од мене підозру містера Бейлі, якому, звичайно, передадуть цю