Олександр Петрович Ємченко - Піраміда Сонця, Олександр Петрович Ємченко

незвичайних форм життя знаменита юпітеріанська Червона Пляма? Космічні апарати передали її кольорове зображення. Вона справді нагадує налите кров’ю око доісторичного монстра. Вчені настійно прагнуть розгадати таємниці цього дивовижного утворення. НайвірогІднІшою є гіпотеза відомого радянського геофізика й астронома Г. С. Голіцина, основні праці якого присвячені фізиці планет і їхніх атмосфер. Так ось, на його думку, Червона Пляма — це велетенське завихрення в атмосфері Юпітера. Його довжина — 35 000 кілометрів, а ширина — 14 000. Справді, прямі спостереження показали, що Око Юпітера повертається, завершуючи повний оборот за шість земних діб. Над ним атмосферні гази рухаються в один бік, а під ним-їв інший. Між ними й утворюється вихор, що крутиться немов колесо. Що криється в цій пекельній кушпелі, покажуть ґрунтовніші дослідження загадкової планети.

Юпітер — друга після Землі планета, котра має потужне магнітне поле. Воно в 50 разів сильніше від земного. Його сфера поширена на мільйони кілометрів. У ній утворюються надзвичайно концентровані радіаційні пояси, в 40 тисяч разів інтенсивніші від радіаційного поясу, що оточує нашу планету. Доза радіації в них у 100 разів згубніша від земної. Можна тільки уявити, який захист має бути в космічного корабля, котрий з людьми на борту наблизиться до Юпітера.

У 1967 році американські астрономи Берк і Франклін, випробовуючи новий радіотелескоп, вловили загадкові сигнали. Їхнє джерело було локальним, воно рухалося по небу і «пульсувало» так, ніби хтось гарячково натискав на телеграфний ключ, посилаючи у Всесвіт короткі сигнали морзянки на частоті 20 мегагерц. Сигнали йшли від… Юпітера. На думку вчених, це «пролунав» один із сплесків юпітеріанської радіації.

Ще один штрих до портрета планети верховного бога. Виявляється, Юпітер має… кільце! Так-так, цілком реальне — з каміння і пилу. Все правильно. Що ж це за бог без корони?

Існування кільця навколо Юпітера передбачив відомий київський астроном С. К. Всехсвятський, автор багатьох фундаментальних праць з проблем космогонії. У 1960 році, пояснюючи походження тонкої темної смуги вздовж екватора Юпітера, він висловив думку, що це тінь від велетенського кільця над планетою. Більшість учених визнала цю гіпотезу неспроможною. Та ось у 1979 році, пославши у район великих планет космічні апарати, земляни подивилися на Юпітер «зблизька», і гіпотеза українського вченого повністю підтвердилася. Гігант Сонячної системи виявився справді окільцьованим. Товщина кільця сягає кілометра, його зовнішній радіус дорівнює 126 000 кілометрів, внутрішній — 113 000. Виявлено також ще одне кільце, котре майже торкається верхніх шарів атмосфери планети.

Відкриття камінного обруча навколо Юпітера стало науковою сенсацією. Хоч владика Олімпу Зевс і був багатоженцем, постійно зраджував свою дружину Геру, обручку він все-таки носив. А на якій руці — це вже не мало значення.

Вогненні згуки Іо

Ще більшу сенсацію підніс численний почет Юпітера — його унікальні супутники, точної кількості яких ще й досі не встановлено. Спершу було чотири (вже відомі нам галілеєві супутники), потім стало сім, дванадцять, а на нинішній час маємо вже 16. Не виключена можливість, що завтра ця цифра ще зміниться… Адже Галілео Галілей писав, що Юпітер у Сонячній системі — ніби другий сюзерен, який, наслідуючи монарха, завів собі свій двір із своїми васалами.

З усієї множинної челяді Юпітера-Зевса найнесподіваніший сюрприз підготувала Іо. Приласкана королем планет, вона виявилася надзвичайно «дітородною». Після того як «Вояджер-1» передав фотографії Іо на Землю, спеціалісти, опрацювавши їх на комп’ютері і одержавши готові знімки, не повірили своїм очам — над одним з регіонів цього супутника здіймалася велетенська хмара. Звідки вона могла взятися? Адже Іо не окутана такою газовою шубою, як Земля, а тут на висоті сотень кілометрів від поверхні витає гігантське хмарне утворення. Фантастика якась! Галюцинація!

Провели контрольну перевірку. Картина та ж.

— Це виверження вулкана, — висновили члени наукового комітету.

Згодом на Іо було відкрито ще сім діючих вулканів. Масштаби їхніх вивержень не вкладалися ні в які земні мірки. Багряні викиди сягають на висоту 300 кілометрів. Уявляєте «фонтан» такої далекобійної сили? Щоб здійнятись на таку височінь, розплавлена маса має виходити з жерла вулкана з швидкістю один кілометр за секунду!

Всього ж на цьому супутнику Юпітера відкрито понад 100 вулканічних кальдер поперечником близько 200 і більше кілометрів. Щодо надрових вивержень Іо виявилась рекордсменом серед усіх відомих об’єктів Сонячної системи.

Яка ж природа такого фантастичного вулканізму і чому саме Іо так нуртує? Пояснень висунуто чимало. Найвірогіднішою є гіпотеза радянського й американського вчених Едуарда Дробишевського і Томаса Голда.

Крутячись поміж Юпітером і наступним галілеєвим супутником Європою, Іо постійно перебуває у зоні сильного гравітаційного преса, який і розігріває її надра.

Більше того, «Вояджер-1» виявив між Юпітером та Іо потужні потоки електричного струму силою понад 5 мільйонів ампер. (Певне, верховний владика ще й досі не байдужий до своєї пасії.) Проникаючи в тіло супутника, енергетичні «стріли» Юпітера викликають на ньому вогненні виверження.

Що народжується внаслідок таких палких взаємин? Учені вивчили передану автоматами інформацію і безпомильно визначили: сірка, звичайнісінька сірка, так добре відома на Землі. Причому у такій колосальній кількості, про яку нам, землянам, що мають незрівнянно більшу планетну кулю, можна тільки мріяти. Ба, навіть і у мріях важко таке уявити — вся поверхня Іо покрита шаром сірки завтовшки від 3 до 20 кілометрів!

Знаючи багату кольорову палітру сірки, можна подумки відтворити фантастичні краєвиди на Іо: лимонно-жовті узвишшя пагорбів, червонясті схили гір, чорні провалля урвищ…

Та не своїм екзотичним ландшафтом привернув увагу землян цей феномен Сонячної системи. Яке практичне значення можуть мати для Землі багатющі іонійські поклади сірки — одного з основних елементів таблиці Менделєєва, речовини, яка широко використовується в народному господарстві нашої планети? Колосальне! Тільки, звичайно, не сьогодні, а в майбутньому. Ось як про це пишуть наукові співробітники Всесоюзного науково-дослідного і проектного Інституту сірчаної промисловості Микола Барановський та Анатолій Гайдін: «Давайте поміркуємо. У 1987 році споживання сірки на нашій планеті сягнуло 45 мільйонів тонн. У 2000 році потреба в такому мінералі перевищить 50 мільйонів тонн. На скільки вистачить земних ресурсів? Підраховано, що запаси самородної сірки на