Олег Костянтинович Романчук - Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук

Наближався світанок. Мало-помалу мерхли зорі-астри. Сіріло і поступово глибшало небо на сході. З моря потягло прохолодою. Збадьорюючий вітерець торкнув верхівку платана — зашепотіло, зажебоніло потривожене листя.

Еос, богиня ранкової зорі, красуня з рожевими крилами, виїжджала на золотій колісниці з Океану на небо, щоб відчинити браму Геліосу. Перші промінці червонястого свічада застрибали поміж сірим камінням.

Оживав ранковим різноголоссям поліс на фракійському узбережжі: прокидалося гомінке птаство, чулося валування собак.

Демокріт крізь легенький серпанок сну прислухався до знайомих звуків.

Внизу під скелею заторохтів візок водовоза. Це міг бути лише Архілох. Легкий усміх торкнувся Демокрітових уст. Він уявив собі цього маленького життєрадісного товстуна, завжди готового прийти людям на поміч.

— Демокріте, прокинься. Чуєш? — почувся притишений голос Атея.

Демокріт поволі розплющив очі. Угледівши наструнену постать скіфа, підвівся на ноги.

— Скільки ж це я спав? Здається, вічність. Дивний сон приснився. Наче знову пережив життя… Багато років тому, так само вранці, збудив мене біля цього платана твій земляк — мужній Агрот. «Ти переміг, — радісно мовив він. — Разом з усіма я слухав твою промову перед абдеритами і був щасливий з твого тріумфу. Я помітив, як ти залишив майдан-агору. Здогадався, що хочеш усамітнитись. Але під ранок не втерпів, і вирішив розшукати тебе. Щоб попрощатись…»

— І я теж розшукав тебе, щоб попрощатись…

Атей повернувся обличчям до моря, яке вигравало міріадами золотих промінчиків.

— Що ж, любий Атею, — повагом проказав Демокріт, — настав і твій день, коли слід задуматись, яку користь зможеш принести своєму народові.

— Твоя правда, — задумливо мовив Атей. — Кожен повинен вертати до рідного дому. Без батьківщини людина тліє, не спалахуючи полум’ям. Колись Агрот прислав мене до тебе по науку, і я вдячний долі за те, що подарувала скіфу такого вчителя.

— Ти був найздібнішим моїм учнем. Однак я не раз помічав, як у тобі нуртує войовнича кров предків. Я все розумію… Ти хочеш згуртувати свій народ. Що ж, це мужній і благородний задум. Хай він здійсниться. А на спомин про вчителя, щоб упам’ятку тобі був дивачний абдерит, прийми цей талісман.

Демокріт простягнув юнакові вирізьбленого з кристала скарабея.

— Нехай цей жук мандрує у далеку Скіфію, де живе сміливий і щирий народ. А коли трапиться щось непередбачене, то вчини так, щоб скарабей не потрапив до заздрісних і підлих, до нечесних і злих. Будь щасливий, Атею!

— Прощай, Демокріте!

Атей, верховний цар скіфів, напівлежав, обкладений подушками, й розглядав зеленкуватого жука-скарабея — дарунок вчителя-елліна. Талісман Демокріта нагадував дев’яностолітньому Атею про далекі дні юності.

«Все тече, все змінюється» — казав Геракліт. Таки й справді не можна двічі увійти в одну й ту ж річку. Час нестримний. Збігли роки. Чимало з того, чого хотів досягти Атей, зроблено. Попри всі чвари вождів скіфів вдалося об’єднати. Але немає спокою в рідному домі — у цьому безкрайньому степу. Заздрим і жадібним до багатства вождям скіфських племен тепер стало мало землі. Хочуть розширити кордони Скіфії, добути золота й рабів, нетерпляче позирають на простори Фракії. Зазіхають на чуже нащадки тих, хто у двобої з Дарієм-завойовником не піддався. Мужні і відважні скіфські вожді Іданфіс, Таксакіс і Скопасіс перемогли тоді персів. Перемогли, бо скіфи боронили свої степи, свою землю і свободу.

А тепер, коли в гурті відчули свою зрослу міць, декому забажалося просторів Фракії, забули, що в такому випадку неминуче доведеться зіткнутися з македонцями: їх цар Філій також заздро подивляється на Фракію. На жаль, немає вже мудрого Агрота, спочиває під товщею земляного насипу серед широкого степу…

Македонці вигадали, нібито Атея іржання бойового коня тішить більше, аніж майстерна гра на флейті… Ніхто не відав, що вождь скіфів і досі там, в Елладі, біля свого вчителя. Шиття примусило учня Демокріта стати войовничим, часом навіть жорстоким. Повинен же був хтось об’єднати скіфів супроти нападників. І доля вибрала його.

Коли Атей повернувся з Еллади, він ще довго носив грецький одяг і потай поклонявся Зевсу, Афродіті та іншим еллінським богам. Скіфські мужі спочатку розцінювали це як бунт молодості. Проте коли АтеЙ надумав ширити поміж одноплемінників грецькі звичаї й культуру, переповідати те, про що довідався від Демокріта, йому нагадали сумну долю скіфського царя Скіла, котрий необачно вибудував в Ольвії палац і, час од часу залишаючи своїх підданих, жив у ньому, носив грецький одяг і поклонявся чужинським богам. Скінчив він тим, що рідний брат встромив йому в серце меч-акінак.

Ольвія по-грецькому означає «щаслива». Та не стала вона щасливою для Атея. Як і невдаха Скіл, Атей любив це місто, засноване вихідцями з далекого Мілету, які справно платили данину скіфським царям за право жити тут. Чарівний куточок Еллади, куди немов магнітом тягло юнака. Майбутній вождь не слухав своїх наставників, не зважав на своїх ворогів. Він, як і Скіл, переодягтись у гіматій, накинувши хламіс і взувши сандалії, проникав у місто. Блукаючи вимощеними черепицею вуличками, заходячи в маленькі дворики, Атей заводив розмову з прийшлим людом — торговцями, мандрівниками, купцями, щоразу відкриваючи для себе щось нове. Агора точнісінько така, як і в Абдерах: тісниться торговий люд, напівголі раби несуть кошики з виноградом, амфори з вином. Ольвіополіти мирно торгують зі скіфами. Життя тече розмірено, спокійно. В якісь моменти Атей відчував бажання залишитись у цьому полісі назавжди, розчинитися серед люду, стати його часткою.

І все-таки він перш за все скіф, мусить поклонятися не лише оленю — богу сонця, але й Арею — богу війни. Так сталося, що згуртувати скіфські племена в єдину державу випало саме на його долю. Можливо, через те, що був найрозважливіший з-поміж інших вождів.

Атей задумливо подивився на талісман Демокріта. Чи гадав еллінський філософ, що учень не виправдає його надій? Доля розпорядилася по-своєму: замість того, щоб нести світло знань іншим, він змушений