Генрі Лайон Олді - Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Кого хочеш обдурити, Сивий? — Марта пильно дивилася на мірошникового сина, посмикуючи мідний браслет на правій руці — пам’ятку, отриману від прийомної мами Баганти, коли йшли із Шафляр. — Мене чи себе? Кажеш, що згорів, а сам он яким полум’ям палаєш… не обпектися б! Мене навіщо рятував?! За наказом?! Півняче Перо велів?
Сивий довго не відповідав. Дивився у вогонь, морщився, катав жовна на високих вилицях.
— Батько велів, — нарешті розтулив він губи. — Тільки не рятувати. Зграю нацькувати велів, попутників твоїх на клапті велів, тебе до нього на млин загнати велів… Хитрий батько мій, Стах Сокира! Таких батьків пошукати! На тебе в Півнячого Пера душу мою виміняти вирішив! Досі простити собі не може, що не встиг тоді мене вдержати…
— А… Ян? Абат тинецький, він вам навіщо знадобився?!
— Обдурить Півняче Перо чи силоміць захоче тебе відібрати — священик молитвою та хрестом прикриє, оборонить! Кажу тобі: хитрий мірошник Стах! Тебе на мене, як мірку борошна на горщик олії, ченця проти Нечистого, як частокіл проти ведмедя, а сам збоку притулиться та накази віддавати стане!
Сивий ударив кулаком по коліну й сплюнув у багаття.
— Коли до млина підемо? — тихо запитала жінка. — Вранці чи вже зараз?
— Уранці. Тільки не до млина, а до Габершлягової корчми. Туди проведу, а далі самотужки, як зумієш. Тікай звідси, жінко, не буде тобі тут спокою! Ти тепер, як золотий талер, — багатьом підібрати захочеться…
— Чому ж ти заважаєш батькові підібрати? Нехай викупить мною тебе, адже сила за вами, я не втечу!
Вилицювате обличчя Сивого закам’яніло, і тільки зелені спалахи яскравіше світилися в глибоких очницях.
Не очі — вікна занедбаної хати на забутих Богом роздоріжжях… Стережися, перехожий, біжи щодуху геть!
- І втретє дурна ти, жінко. Батько мене смертною любов’ю любить, його зрозуміти можна! А я як почув, що знайшлася у світі така жінка, котра за душу свого мужика на Сатану поперла та куплений товар із рук його поганих вирвала, — віриш, до лісу втік і цілу ніч на місяць вив! Від щастя, що таке буває; від горя, що не мені дісталося!.. Коротше, на світанку бери за гриву свого чотирилапого нареченого та тікай, куди можеш!
— Звідки? — задихнулася Марта й перевела погляд із Джоша на Сивого. — Звідки ти знаєш?! Півняче Перо розповів?!
Мірошників син раптом схопився з колін, метнувся до собаки, падаючи на всі чотири, і обіруч учепився в густу шерсть на горлі Одновухого, аж щелепа в Джоша смикнулася.
— Не Перо, — прохрипів він у вискалену собачу пащу, тримаючи Мовчуна мертвою нелюдською хваткою, як недавно вже тримав один раз. — Сам здогадався. Щоб я, Гарклівський вовкулака, людини під шкірою не відчув?! Ех, жінко, жінко, чого ж ми раніше з тобою не зустрілися?.. Гляди мені, псюро: скривдиш її — із пекла прийду, зубами загризу…
Марта дивилася на них — на Сивого й на Джоша, на двох людей-нелюдів, що застигли очі в очі — і десь глибоко в ній самій серпневими падаючими зірками спалахували й згасали слова Гарклівського вовкулаки, який продав душу за материні руки та за князівську кров:
„У Півнячого Пера на короткому повідку до самої смерті, а після смерті — ще буде гірше… і того гірше…“
Сили небесні, від чого ж вона рятувала Мовчуна в занедбаній хижі?!
6Ніколи доти Михал не бився за життя своє з тваринами — тільки з людьми.
Коли під ним упав кінь, він ще не встиг нічого осягнути розумом, але тіло його, вимуштруване роками жорстокої військової праці, було спритніше та мудріше за будь-який розум — кінь ще тільки падав на бік, клекочучи роздертим горлом, а Михал уже висмикнув ногу зі стремена й відскочив до товстелезного карачкуватого в’яза, втиснувся в дерево спиною. Одразу вихопити палаш йому не пощастило — вовчі ікла з розгону рвонули рейтузи на правому стегні, вище халяви чобота, раптовий біль накинувся, ударив, одпустив, злякано забившись у закуток свідомості воєводи; сіра тінь злетіла перед ним, занадто близько, щоб намагатися кинути їй назустріч пряму блискавку палаша, і ліва рука Райцежа змією сковзнула назад, між в’язом та спиною, сховалася під коротку опанчу, туди, де за широким ремінним поясом…
Ця італійська дага[12] з гранованим клинком завдовжки півліктя та з великою зубцюватою чашкою зі клямрою уздовж рукояті дісталася Михалу не в Мілані чи Толедо — її подарував воєводі тесть, Беатин батько, старий Казимир Сокаль. Як така зброя потрапила до спочилого в Бозі рубаки, чому він ніколи не носив дагу при собі, а зберігав її вдома у в масивній скрині під усяким прілим ганчір’ям — Райцеж не раз питав себе, прекрасно знаючи, що відповіді не одержить. Рік після весілля відставний воєвода Казимир придивлявся до зятя, гмикав, побачивши його європейський камзол і рейтузи в обтяжку (сам Сокаль носив традиційний кунтуш і шаровари зовсім неймовірної ширини, від чого був схожий на пивне барило, що скотилося з підставки); рік дзенькав з молодим спадкоємцем клинками, не прощаючи ні однієї помилки й жахливо скидаючись при цьому на Шаранта-Шаленого, вчителя шпаги з Тулузи; а на річницю весілля поцілував дочку в чоло, ляснув зятя по плечу, змусивши Михала похитнутися, та й дістав зі скрині ту саму дагу.
— Тобі якраз до руки буде, — кинув воєвода Казимир. — Ех, дурне діло…
І, не сказавши більше жодного слова, пішов до гостей пити гаряче пиво зі сметаною, до якого був вельми охочий.
…Вістря даги, простромивши вовчу шию навиліт,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді», після закриття браузера.