Володимир Бабула - Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула

показав на схематичний рисунок космічної ракети в розрізі. — Це — склади пального, кисню, харчів… Ось — атомна електростанція. В циліндричному тулубі розміщено також клуб для відпочинку членів екіпажу та розваг у вільні хвилини. Над клубом розташовано кабіни екіпажу, з'єднані головним коридором. «Голова» корабля — велика куля, зайнята лабораторіями, спостережними пунктами і передавачами. Нагорі міститься центральна кабіна, звідки здійснюватиметься управління всім кораблем. До головного тулуба будуть приєднані чотири менші допоміжні літаки, які зможуть коли завгодно відділитись і летіти самостійно.

Під час проектування зорельота розрахунки було зроблено на екіпаж з п'ятнадцяти чоловік.

Як я вже сказав, детальний проект, що спирається на точні розрахунки, я запропонував президії. Сподіваюсь, що на завтрашньому засіданні його критично оцінять. Потім усе буде залежати від того, як вирішите ви…

Академік Навратіл уклонився і зійшов з трибуни. Коли він сідав у крісло, в нього ще тремтіли руки. Алена міцно потиснула йому правицю:

— Наша візьме!

Президент Академії оголосив перерву на десять хвилин. Однак ніхто й не згадав про буфет у сусідньому залі. Учасники поділились на групки, в яких точились жваві дебати. Зал гудів, як потривожений вулик.

«Яка це виняткова жінка! — подумав Северсон, глянувши на Алену: вона в цей час про щось сперечалася з Ватсоном. — Подолала величезну відстань до Місяця, а тепер наважується помчати ще далі…

Алена подивилась на Северсона, ніби відчула, що він її розглядає. Попросила пробачення і знову сіла поруч нього.

— Я погана компаньйонка, правда? Залишаю вас тут сидіти самотнім… Тільки я не можу витримати. Цей Ват-сон з своїми відсталими поглядами мене страшенно дратує!

— Знаєте, я вам заздрю… — сумно сказав Северсон, думаючи про своє. — Ви живете в дивовижний час, повний казкових можливостей.

Алена глянула на нього з неприхованим подивом:

— А хіба ви не живете в цей час?

— Як вам сказати… Мені здається, що я не живу, а… а тільки спостерігаю.

— Може, ми не досить уважні до вас? — стурбувалась дівчина. — Поводимось з вами, як з чужим?

— Ви мене не так зрозуміли. Я хотів сказати, що я й досі між вами як гість… А мені хотілося б…

— Працювати з нами? — швидко підхопила Алена.

— Так. Але ж я нічого не вмію й не знаю.

— Тс-с-с! — прошепотіла дівчина, бо шум у залі стих. — Поговоримо про це увечері.

На трибуну вийшов академік Ватсон. Як завжди, він почав підступно:

— Не думайте, шановні друзі, що я завжди стаю в опозицію з принципу. Просто, як вчений, я зобов'язаний захищати правду, в якій переконаний… Отож я й хочу насамперед порушити питання про доцільність подорожі до уявних людей на планеті Ікс.

Не маю сумніву, що в сонячній системі Проксими Цен-тавра також існує життя в найрізноманітніших формах. Адже знайшли ми його зрештою і на Венері та Марсі. Проте не випадково, що на цих планетах життя не розвивалось точно так, як на Землі. Коротко кажучи, ми не знайшли там істот, які стояли б на такому високому ступені розвитку, на якому перебувають люди. Та це й закономірно. Зважте лиш, від скількох факторів залежить вище життя на нашій Землі! Від складу атмосфери, віддаленості планети од Сонця, від її величини та нахилу осі, від структури гірських шарів, обігу води і так далі, і такс інше. Змініть бодай один фактор, — наприклад, склад атмосфери, — і життя на Землі або загине, або повернеться до примітивних форм. Щоб виникло життя таке багатогранне і пишне, як на нашій планеті, повинні бути точно такі умови. Підрахуємо ту величезну кількість факторів і спробуємо на основі теорії ймовірності визначити, скільки планет, схожих на нашу Землю, ми можемо знайти в радіусі п'ятнадцяти світлових років. Виявляється — жодної!

Я не хочу стверджувати, що ніде у Всесвіті не існує мислячих створінь, схожих на нас. Але я не вірю, що ми їх знайдемо одразу ж у сусідній сонячній системі. Логіка зеперечує це.

Проте я не біолог і не можу цього питання розв'язати остаточно.

Далеко серйозніше заперечення є в мене з точки зору фізики, яка є моїм основним фахом. Академік Навратіл припускає, що літак може досягнути в міжзоряному просторі половини швидкості світла, тобто сто п'ятдесят тисяч кілометрів на секунду. Я підкреслюю слово «припускає», бо для цього припущення немає ніякого наукового грунту. Взагалі це ще невідомо, чи може речовина витримати таку швидкість, а головне — чи витримає її людина?

Я вважаю, що речовина при швидкості понад сто тисяч кілометрів на секунду втратить сили зчеплення і розпадеться на атоми. Просто вибухне. Зверніть увагу, що ніде у Всесвіті ви не знайдете тіла, яке б рухалось з такою шаленою швидкістю. Я переконаний, що речовина з такою швидкістю не може навіть рухатись…

Далі: як хоче академік Навратіл приземлитись з таким велетенським кораблем будь-де на планеті? І як потім стартуватиме, бо слід тзерезо припускати, що на Проксимі він не захоче лишитись назавжди?

Не забувайте також про принцип Допплера, який нам говорить, що при половинній швидкості світла екіпаж корабля не побачить зірок ні перед собою, ні за собою, бо лінії спектрів так зсунуться, що світло якого завгодно кольору стане для людського ока невидимим.

Я ще не вивчав детально проекту академіка Навратіла, але недоліки, які я зазначив, впадають в око вже з першого погляду. Не маю сумніву в тому, що знайду багато серйозних похибок так само і при детальному вивченні проекту, на основі яких доведу вам, що проект Навратіла — нездійсненний…

Слова попросив академік Хотенков, керівник дослідницького Інституту міжпланетних польотів…

— Мабуть, ви всі усвідомлюєте, що в дискусії, яка