Олексій Анатолійович Кононенко - Месник

столицею… А автомобіль йому сподобався. Доглянутий. Вирішив поїздити на «вольво», поки не набридне.

– На звіроферму!

Водій виїхав на вулицю Петлюри. «Ну назвали! Демократи!..

Хоча, яка різниця, теж мужик був нормальний, цікаве життя прожив…» На перехресті з вулицею Леніна зупинилися на червоний, тут світлофор горів довго. «Пора», – вирішив Бергамот, підняв пульт перед собою і натиснув кнопку. Останнє, що бачив у своєму житті Бергамот, був червоний сигнал світлофора…

* * *

Коньяк був до речі, Модест ожив. Вирішив остаточно:

«У село! Заїду за грошима… Ні. Попрошу Душмана, він із тих, кого бабки не псують».

– Сергій!.. – майже кричав у вухо йому капловухий, який так легко метнув ніж знизу.

– Не зрозумів…

– Сергієм мене звати, а його – Вітьок. Ми з тобою випити хотіли, а ти жахнув з руки й наче за хмари полетів! Не докричатися…

– А-а-а… Давай.

– Що давай?

– Вип’ємо.

– Так це… Панянко, налий нам того ж… Ти увечері, до речі, вільна? Може, поснідаємо? Я маю на увазі, прокинемося разом і поснідаємо, чи, може, зустрінемося о сьомій ранку?

Панянка п’ятдесят восьмого розміру, хихикаючи, недоливала грамів по двадцять. Вітьок мовчки курив.

– Тепер давай вип’ємо, як ведеться, за знайомство.

– Дякую, хлопці, я ваш боржник…

– Та кинь ти!

– Будемо жити! – філософськи перебив їх Вітьок. – А он і Душман причалив.

– Модю, – підсів до них Душман. – Тебе дядя Льоша повезе, він почекає, буде з тобою скільки треба.

– Дякую… Хлопці, вибачте… Душмане, проведи.

Модест віддав Душману ключі від своєї квартири, розповів про гроші і дістав ключі від квартири Лани.

– Сам приїдеш і забереш… – почав було Душман.

– Всяк може бути, – перебив Окунь і підкинув ключі Душман упіймав, подивився уважно.

– У тебе там справи, старий… Добре! У тебе справи, у нас справи, їдь, побачимось.

Доїхали лише на обід. Годину простояли в центрі міста пробка, аварія, ні вперед, ні назад. Здавалося, що всі даїшники зібралися. За містом – прокол, потім черга на заправку. «Кругом шістнадцять!» – чортихався дядя Льоша.

– Чекати? – запитав біля села.

– Ні! Дякую! Скажете Душману, що все нормально.

* * *

Осінь роздягнула дерева до безсовісної наготи. Щодня похмурі хмари, немов важкі брови, нависали над селом. Село причаїлося. Хоронили бабу Настю. В останній день місяця, у день її народження.

Бабу Настю в селі любили всі. Вбивство потрясло людей, притисло до землі. Те, що вбили саме її, було волаючою несправедливістю. Очевидно, Господь на хвилинку відвернувся або задрімав.

Три дні тому сусідка не побачила бабиних Настіних курей, та й саму бабу у дворі. Кожного ранку сільські жінки, в основному старі, починали день з обходу і годівлі живності – корів, кіз, індиків, качок, гусей, курей, собак, кролів. Не було такого, щоб двір у селі – і без живності, навіть у немічних було таке-сяке господарство.

«Чи не занедужала баба Настя?» – затривожилася сусідка. Усе життя прожили поруч, як не переживати. Зайшла з городу, так ближче. У дворі нікого. Шарик забився в будку і мовчав, що на нього не схоже, завжди гавкав, вищав, стрибав на будку, радів приходові кожного. Двері в хату не замкнені. Сусідка нерішуче увійшла в сіни, штовхнула двері. Баба Настя сиділа за столом, поклавши голову на висохлі руки.

«Спить?! Ну дає, стара!» Хотіла покликати. Але… Підійшла ближче, торкнулася руки… Холодна! «Господи, померла!»

Заголосила вже у дворі. Збіглися люди. Дід Митрофан, у минулому колгоспний ветеринар, заборонив будь до чого торкатися, виставив на пост сусідку, а сам побіг у контору.

До обіду приїхала «швидка» і міліція, а за годину по селу поповзла зла чутка: «Убили бабу Настю!» Три дні в селі тільки й робили, що обговорювали лихо. Біля контори, біля криниці, біля магазину. Щодня з району приїздила міліція, детально розпитувала сусідів, але ніхто нічого не чув і не бачив. А дощ, який в останні дні не переставав, змив усі можливі сліди. Відомо було, що задушили нещасну шнурком чи мотузкою, а ще – що зникло фамільне намисто, яким так пишалася і дорожила баба Настя.

Модест приїхав, коли бабу Настю вже поховали. Напевно, він один здогадувався, хто її вбив. Злості не було, був тихий смуток і холодна лють, сум і жаль. Бабці і жити вже залишалося недовго. Він її по-своєму любив. Він знав, що знайде вбивць, нехай міліція копає, розслідує, він зробить усе сам, ніхто й ніщо його не зупинить.

Постоявши біля свіжої могилки на такому знайомому з дитинства цвинтарі, де і вночі не боявся ходити, зайшов додому. Хата хоч і берегла ще рідний дух, ставала все більше схожою на покинуту. «Скоро ти у мене зовсім запустієш, – думав Модя, перевдягаючись у десантний комбінезон. – Якщо вийду зараз, до темряви буду в лісника. Невже Лана була з ними? Ні, вона не могла допустити, щоб стару вбили. А раптом?…» Думки плуталися. Впевненість… Сумніви… «Як приймати рішення? Чи міг Саня послати ще людей? Хоча, навіщо? Для пошуку цього міфічного браслета? Чи щоб мене контролювали? А може, ці бики вичислили мене і Лану і вже там, у лісника?…»

Почув шум автомобіля, обережно виглянув у вікно. Джип. Саня. Один. Йде через двір. Жабов штовхнув двері, покликав:

– Модя, ти тут?

– Тут, заходь.

Увійшов, потоптався посеред кімнати, сів на стілець, закурив.

– Це не наші, я ніяких вказівок не давав…

Підняв голову, подивився на однокласника.

– Сашко, ти в думках допускав хоча б, що бабу Настю можуть убити за намисто?

– Та ні ж бо! Нашим я строго наказав – без крові! Лана ж із ними.

– Крові й не було…

– Знаєш, Модю, я тобі не говорив… У