Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

уважно дивився на сітку, що зникала десь у чорній морській безодні, намагався побачити там дно, виявити, чи є в тому коші риба, але нічого не міг побачити. Рибалки звали той кіш «казаном», хоч він був зовсім не схожий на казанок, в якому бабуся вечорами варила нам з дідусем смачну юшку.

Дідусь та рибалки, перехилившись через борт баркаса, почали вибирати з моря сітку. Вона йшла вгору важко, ніби хтось там, в морській безодні, вчепився за неї кривими кігтями. А може, в коші так багато було риби? Якусь хвилину я спостерігав за роботою рибалок, а тоді й сам учепився обома руками за мокру сітку. Вона відразу швидше почала підійматися з морського дна. Я вже починав розуміти, як зроблений той «казан». З усіх чотирьох боків до самого морського дна стіни з сітки, а дно теж заслане міцною сіткою. Зайшовши в той «казан», риба потрапляла в велику пастку. Тепер ми дно «казана» підтягували доверху. Але риби, мабуть, не було, бо як я не дивився в воду, нічого там не бачив.

Та раптом я аж стріпонувся від радості. У вічко сітки заплуталась манюсінька рибинка, кілька, ота сама, яку часто мама подавала нам з татусем до гарячої білоруської бульби. Маленька рибинка, на неї дідусь та рибалки навіть не глянули, а я зрадів їй так, немов акула або велетенський сом потрапив у паші сіті.

— Риба! Риба, дідусю! — загукав я. Дідусь примружив очі, зиркнув на кільку:

— Ов! Значить, уже недаремно вийшли ми з тобою в море.

І не зрозумієш цього дідуся — жартує він чи серйозно говорить. Але в мене не було часу роздумувати. Я трохи перегнувся вбік та витяг із вічка сітки рибину. Вона була широкоспинна, пружна, зелена зверху і срібляста з боків.

— Це буде моїй чайці,— сказав я дідусеві.

— Та для чайки, може, й витягнемо, — байдуже пообіцяв дідусь.

А в цей час на стінах сітки затріпотіли живим сріблом нові рибинки. Глянувши у воду, я побачив безліч зелених спинок — в «казані» кипіло від кільки.

— Гляди, здається, щось і впало, — з подивом сказав дідусь.

— Схоже на те, що впало, — згодився хтось з рибалок. Затамувавши подих, я дивився, як з води підіймалася сітка,

як все тривожніше снувала в «казані» дрібненька рибка, як все більше й більше рибеняток заплутувалось в густих вічках сітки, безнадійно тріпалося, намагаючись звільнитись.

Минуло ще кілька хвилин, і в сітці спузирилась вода, було таке враження, ніби хтось насипав у сітку безліч срібних грошей та й перемиває їх у зеленій морській воді. Рибалки неквапливо підвели до сітки борт баркаса, вміло вивалили рибу з сітки на дно судна. Пружко заплигали в баркасі рибки, аж замиготіло в очах.

— Гляди, справді пішла кілька, — сказав дідусь.

— Може, й скумбрія та ставрида з'явиться, — з надією в голосі озвався котрийсь рибалка.

— А того й гляди, — згодився дідусь. — Може й з'явитись. Опустивши сітки знову на морське дно, дідусь включив мотор.

Наш баркас, швидко обколесувавши навколо «казана», зайшов до сітки з другого боку. Тут теж був такий самісінький «казан». Тепер уже мені було все зрозуміло в рибальській справі, і я відразу ж вчепився за сітку, допомагаючи рибалкам витягати її з моря. Мене вже не здивувала перша рибинка, що конвульсійно затріпалась у вузенькому вічку сітки. Навпаки, хоч тепер було ще більше кільки, мені здалося, що її не дуже вже й багато. Могло бути й більше. І я так само, як і дідусь та інші рибалки, мовчки опустив сітку на морське дно, не виявивши свого захоплення уловом. Подумаєш, витягли кілька центнерів кільки! От коли б це скумбрія або хоч ставрида, тоді інша справа. І я уже жив надією на те, що вслід за дрібненькою кількою піде стрімка, весела, як поблиск веселки, скумбрія, а за нею ще більша головата ставрида. Дідусь мені розповідав — скумбрія мчить у морі з скаженою швидкістю, бо за нею полює хижа пеламіда.

Вибравши рибу з другого «казана», ми попливли понад берегом туди, де виднівся ще один ставник. Я тепер уже почував себе справжнім рибалкою, вже нічому не дивувався, сидів мовчки на полику на носі баркаса і намагався бути схожим на дідуся та його друзів. Я вже збагнув — рибалки, хоч люди й веселі та гомінкі, в час рибальства небагатослівні. Може, то вони бояться рибу розлякати в морі? А може, то кожний з них так само, як оце й я, мріє про те, що раптом підіймеш з моря «казан», а там виявиться не дрібненька кілька, а повно-повнісінько широкоротої скумбрії. А то ще цікаво було б спіймати чорноспинного дельфіна. Я вже по раз бачив, як вони, оті дельфіни, гралися в морі, переплигували з хвилі на хвилю, ніби спиналися навшпиньки, щоб позирнути, що воно робиться на березі.

Але і в другому ставнику була тільки кілька та потрапило штук десять великих ставрид. І жодного дельфіна. Наш баркас помітно осів на воді. А коли витрусили і третій ставник — в баркасі було стільки риби, що з четвертого ставника і по вмістилась би. Та, мабуть, четвертого ставника й не було, та вже й сонце давно зайшло, і на море впали вечірні сутінки. Дідусь рішуче спрямував нашу моторку до берега.

На риббазу ми повернулися пізно. Нас тут зустріли робітниці з лозяними верейками. Вони почали вибирати з баркаса рибу, а ми з дідусем, втомлені і щасливі, побрели додому. Дідусь ніс весло, а я у ворочку із старої сітки — кільку на сніданок для своєї чайки. Тільки тоді, коли ми підійшли до дідусевої хатини, я, глянувши на високу кручу, де світились яскраві вогні будинку відпочинку, згадав, що там уже, напевне, закінчили демонструвати кінокартину. І мені зовсім було не жалко, що я її пропустив. Адже я не який-небудь ледар, а справжній рибалка. І як рибалка, я повинен бути людиною поважною і розсудливою. Нічого бігати по сеансах та висиджуватися на старих черешнях. Тим більше, що отого самого