Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

його зірвався на середині слова. — Вальтера вбито. Цій дівчині я вірю більше, ніж вам.

Дорн знову сів, намагаючись усміхатися. Професор ставав надто нервовим, його треба було неодмінно заспокоїти.

— Я кажу правду…

Далі Дернові не вдалося сказати жодного слова.

— Правду? — гримнув професор. — Гаразд! Я вам вірю.

Він наблизив своє обличчя до обличчя Дорна, але прозорі очі не блимнули.

— Я вам повірю ще раз, — хрипів Шторре, — я повірю, але коли за два тижні я по матиму від Вальтера листа… О, ви мене не обдурите, я добре знаю його руку… коли я не матиму листа… — щось заклекотіло в грудях професора, і він ухопився рукою за серце.

В кімнаті було чути тільки важке уривчасте дихання. Раптом Шторре опустив руку, глибоко зітхнув і сказав спокійно:

— Коли я не матиму листа, я зумію помститися так, як ще ніхто ніколи не мстився.

Ця погроза звучала дуже наївно в умовах тюрми, але спокійний тон Шторре стурбував Дорна. Хто знає, може, цей дідуган і справді видумав щось незвичайне.

— Ви, безумовно, матимете листа від вашого сипа, — поспішив він заспокоїти професора. — Я тільки прошу збільшити термін. Ваш син дуже далеко, і для всіх формальностей потрібно мінімум три тижні.

Після цих слів, після покірного прохання професор повірив. Дорнові нічого було б просити зайвих шість-сім днів, якби Вальтер і справді був мертвий.

По губах професора пробігла трохи розгублена радісна посмішка. Дорн зрозумів, що перемогу вже здобуто — професор заспокоївся.

— Нам з вами не варто сваритися, професоре. Робота, висока і свята робота во славу нашої дорогої батьківщини, мусить об'єднувати пас…

— Я буду чекати точно три тижні, — підвівся з крісла Шторре, не звертаючи жодної уваги на патетичні слова барона, — точно три тижні. І я маю надію, що розмови, подібні до сьогоднішньої, більше повторюватися не будуть. Завтра я почну роботу. До побачення.

Не чекаючи відповіді, він вийшов з кабінету.

Дорн з полегкістю опустився в крісло. Він похилив сиву голову на випещені долоні рук і глибоко замислився.

Не професор Шторре був центром його думок. Від того, чи зуміє він зламати Крайнєва, залежала вся майбутня кар'єра Людвіга фон-Дорна. Він вишукав багато методів, але всі вони виявилися надто наївними і дешевими.

Так, було перепробувано все. Гроші, слава, честолюбство, навіть влада. І все не залишило найменшого сліду на блискучій волі Крайнєва.

Залишалася ще любов, яку так вчасно викрила Мей. Треба було негайно спробувати і цей останній засіб, бо більше нічого, крім фізичного впливу, не залишилося в арсеналі Дорна.

Він охоче почав би з цього останнього, але було дуже мало надії на те, що фізичною мукою, катуванням можна зламати волю Крайнєва, а тим більше примусити його працювати. Крайнєв був потрібний Дорнові не просто як людина, а як видатний інженер, який вже давно опанував те, про що німці тільки мріяли.

А з Берліна все приходили і приходили нетерпеливі запитання. Німецькі фашисти покладали великі надії на винаходи Крайнєва, на цей таємний аеродром з його численними лабораторіями. Дорна тримали в постійній напрузі, вимагаючи конкретних наслідків, а йому доводилося відповідати, що Крайнєв усе ще не погодився працювати.

— Це справжній комуніст, — кричав Дорн у телефонну трубку, коли запити ставали вже зовсім настирливими. Сідайте на моє місце і спробуйте за півроку перевиховати комуніста.

В таких випадках на другому кінці провода замовкали, і Дорн одержував кілька днів перепочинку. Потім все починалося спочатку.

Тут справді було над чим подумати, було від чого прийти в розпач. Але Дорн був певен, що настане така хвилина, коли Крайнєв скаже — «так». Тоді вже Дорн зуміє нагородити себе за всі ці хвилювання в безсонній тиші кабінету.

Сьогодні він зробить ще одну спробу. Цю стежку знайшла Мей, і, може, вона і приведе його до мети.

Від усіх цих думок, від роздуму приходив настрій справжнього суму. Цей настрій приходив надзвичайно рідко і аж ніяк не пасував до сухої енергійної натури Дорна. Він намагався відігнати цей настрій так, як струшують краплі дощу з одежі, але з того нічого не вийшло. Він міряв кабінет чіткими неширокими кроками і обмірковував розмову з Крайнєвим. З цієї розмови Дорн мусив вийти переможцем.

Крайнєва він знайшов у вітальні, де той сидів, похмуро дивлячись на знайомих, осточортілих риб в акваріумі. Це була його єдина розвага. Він власноручно годував риб і стежив за тим, щоб з акваріумі змінювали воду. Риби від такого піклування стали жирними, круглими і ворушилися ліниво, напівсонно. Вони поводили довгими вусами і ворушили хвостами так, ніби їм важко було зробити зайвий рух.

Яринка сиділа тут же таки в кутку вітальні і дивилася крізь вікно туди, де мала бути могила Волоха.

Крайнєв і Яринка зустріли появу Дорна без особливого здивування. Вони вже давно звикли до таких несподіваних відвідин.

Дорн поволі сів у крісло проти Крайнєва, мить теж дивився на риб. Вони довго сиділи мовчки, не відчуваючи потреби вимовити хоч би слово.

Нарешті Дорн сказав, дряпаючи нігтем по склу акваріума:

— Ви знаєте, я дуже часто думаю про майбутнє.

Він замовк так само несподівано, як і почав, і слова повисли без відповіді в теплій тиші вітальні. Крайнєв тільки глянув на нього здивовано, — надто незвичайним був тон Дорна, — але не сказав нічого.

Тупорила золота рибка з великими прозорими вусами підпливла до скла. Вона тикалася носом у те місце, де ніготь Дорна проводив невидимі лінії. Вона йшла за рухом нігтя, ніби це був магніт. Дорн дивився на неї і несподівано усміхнувся. Потім посмішка спливла з його обличчя, і воно знову стало суворим.

— Мине рік,