Григор Угаров - Слідами вигнанця

Хлопець наставив стрілу й майнув углиб лісу. На веселому лужку розгойдав килимок червоних маків, сполошив кількох мавпочок, що куняли на ліанах. Мавпочки дременули геть, сердито гримаючи на пустуна. Домбо хотів був погнатися за ними, та, вискочивши на узлісся, раптом зупинивсь. Це узлісся було йому знайоме. Він сподівався уздріти тут знайомі конуси хатинок. Пошукав очима хижку своєї «матати» — материну оселю з високою кокосовою пальмою при вході, з маківки якої Домбо не раз проводжав денне світило, коли ноно поринало за далекі блакитні хребти гір… Але зараз перед його очима лежала гола, спустошена земля.

Тут тільки Домбо згадав про пожежу, що спалахнула ген у тому кінці селища, згадав «вогненні луки» білих людей і плем'я, що з'юрмилось перед чоловічою хатиною, мов череда нажаханих бізонів. У пам'яті зринула бідолашна «матата»; розплатана в траві з розчерепленою головою… Жахлива картина навівала сум. Брови в хлопчика зійшлися на переніссі, чоло насупилося. Домбо примружив очі, вуста йому засіпались.

Ось і рідна річечка, яка в дощів'я залишає береги, клекоче попід самими хижками, бурхлива і каламутна, а потім угамовується, і в бурштиновій прозоріні видно, як грає й скидається велика риба. Тоді настає час ловби. Чоловіки довгою вервечкою стають уздовж берега з луками й стрілами в руках та плетеними кошиками для влову…

Домбо зітхнув. У грудях йому запекло. Річка лишилась така ж, як і була, й очерет шерхотить, як і колись, але нікому вже він не потрібен, ніхто не вирізує з нього стріл. На баобабах понаростала грубезна кора, бо ніхто не витягає з неї жилявого ниття. Онде самітньо стримить угору пальма-рафія. А скільки чудових набедреників можна змайструвати з неї, скільки торбинок, скільки кошиків можна виплести, а потім обмазати зсередини смолою й наливати в них пальмове вино!.. Невже всіх тоді винищили або погнали в неволю? Раптова думка обпекла хлопця. А що, коли багато матат і тамо-тамо тоді повтікало?

Домбо озирнувсь, неначе почув знайомий голос. Але ні, то, мабуть, якийсь птах скрикнув…

Негреня зазирало в усі кутки й жадібно роздивлялося свою колишню домівку. Аж тут щось шерехувате лизнуло йому шию й у самісеньке вухо дихнуло теплом. Домбо сіпнувся. Він і незчувсь, як до нього причибиряв Корі.

Коли Павел побачив згарище, в нього перед очима зринули зелені пагорби Козниці та мальовнича долина, гірські хутірки, що обсіли видолки, мов бусли гнізда; старі букові ліси, ясени, осики, тополі та сторічні дуби.

З диких джунглів учувся рідний голос старого Балкана, спалахнули вогнем його орлині очі, заграла на вустах усмішка. «Чи живий то він? — стислося серце в Павла. — Досі ніяких слідів. Але якщо живий — то я його знайду!»

Несподіваний постріл неначе навпіл розпанахав тишу, й над деревами заспівала куля. Луна покотилась, покотилась і стихла.

Домбо смикнув за налигач і сховався позаду Корі. Павел метнувсь уперед і впав під дерево. Альварес перелякано заметляв головою й пірнув у кучугуру вогкого торішнього листя.

— Лягайте на землю! — тривожно гукнув Павел.

Альварес поплазував до поваленого стовбура. Домбо потяг Корі за опасистий баобаб і заходився обережно визирати з-за дерева.

— Це на нас нападають? — злякано прошамкотів Альварес.

— Хто його відає! — озвався Павел. — Може, й на нас. Мабуть, бури вирішили пограбувати своїх гостей. Вони в мене одразу викликали підозру… Обережно, стріляють з гаю навпроти!

— Бури! Так, вони вистежили нас! — розгублено жебонів Альварес. — Не залишається нічого іншого, як здатися…

З гаю донесло вітром сердиті вигуки.

Знову глухо гримнули постріли. Але цього разу, здається, куди ближче. Голоси стало чути виразніш.

— Наступають, — мов сам собі сказав географ, і вуста йому гнівно стулилися, а на вилицях виступили червоні плями. Він рвучко озирнувсь і пошукав очима хлопчика.

— Гамба, Домбо тут! — озвалось негреня, полохливо вистромляючи голову з-за грубелезного стовбура.

У напруженому чеканні минуло кілька хвилин. Павел лежав, припавши плечем до приклада. Палець торкався гачка карабіна. Раптом на галявину, мов зацькований звір, вибіг тубілець. Він мчав швидко, як пантера, нахилившись уперед, і широко плигав, раз у раз озираючись. Пронизливо тьохнули кулі й збили над головою втікача кілька пальмових листків.

— Негра переслідують! — мало не схопився Павел.

Альварес перекислився, але болгарин не дививсь на нього. Він не зводив очей з тубільця, який біг простісінько сюди. Знову гримнув постріл, і над чагарником знявся димок. З папороті вискочив чоловік в очеретяному брилі, з куцою гвинтівкою, яка вилискувала проти сонця. Уздрівши негра, він приклякнув, звів рушницю й прицілився. Але тубілець помітив його, рвучко стрибнув уперед і вихилясом побіг далі. Дзвінко ляснув постріл і двічі відлунивсь од щільної стіни джунглів.

Утікач неначе спіткнувся, присів і сперсь руками об землю.

— Влучив, харцизяка! — обурено шепнув Павел і нервово закусив губу, неначе куля поцілила його самого.

Але негр ту мить спритно стрибнув уперед і, не розгинаючись, помчав далі, мов на крилах.

— Утік дикун! — з неприхованим жалем просичав Альварес. — Мабуть, куля тільки подряпала його.

— Що їм від нього треба? — зітхнув Павел. — Чого цькують людину?

Спересердя змахнувши рукою, він дочекавсь, доки Домбо, який сховався за стовбуром баобаба, глянув у його бік, і покликав хлопчика до себе. Малий прибіг, залишивши бика під деревом.

— Треба допомогти цьому бідоласі! — тремтячим голосом промовив географ. — Пропоную взяти його під наш захист!

Однак Альварес заперечив.

— Таке скажете, сер! — англійською мовою буркнув він і невдоволено блимнув каламутними очицями. — Заради якогось паскудного тубільця я ризикуватиму життям!

Його слова неначе линули гасу у вогонь. Балканов люто глянув на Альвареса й вишкіривсь:

— А ви не пхайтеся, куди вас не просить! Для мене і чорна, і біла шкіра мають однакову ціну!

Альварес знітився, нервово смикнув себе за сиву бороду й ще глибше сховався у листя.

— Слухай, Домбо, — звернувсь Павел до негреняти, — перепини цього втікача. Ти знаєш мову племені. Скажи, що ми —