Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

«…Дев'ять років прожив я в глухому ведмежому закуті. Немало було пережито, передумано. Я кидався від Фейербаха до Ганді, від Маркса до «протопопа Аввакума», проте ніде не знаходив відповіді на кляте питання, яке мучило мою душу: що я таке? навіщо прийшов у цей світ? чого від мене чекає провидіння?

Коли Сибіром прокотився поголос, що Росія воює з кайзером, я стрепенувся. Жити у тій, забутій богом, сибірській глухомані я більше не міг. Тому зрадів, коли довідався про можливість для нашого брата-засланця записатися добровольцем до діючої армії. Нехай загину, думав, зате хоч одним оком побачу рідну землю. Смерть в оружній боротьбі, як смерть на миру… Все буде краще лежати десь у своїй землі, аніж живцем згнивати тут, серед глухої безкрайої тайги. Серце моє, що там казати, рвалося на Україну.

Україну я побачив, але ненадовго. Любі моєму серцю біленькі хатки й високі стрункі тополі спочатку вгледів із вікна товарного вагона, в якому ми їхали разом з кіньми. День і ніч наша Зауральська козача дивізія поспішала на допомогу 8-й армії генерала Брусилова. Тоді цей російський генерал ще не мав гучної слави. Вона прийшла до нього через рік, коли він, головнокомандуючий Південно-Західного фронту, прорвав німецькі позиції і його козачі лави прокотилися по всій Галичині. А в той час, коли ми опинилися віч-на-віч з німцями, вони ще наступали, і досить успішно. Німецьке командування кинуло в бій свіжі сили. Ми перли на кулемети, вимахуючи шаблями, з вигуками «ура!». На околиці села, назву якого я так і не запам'ятав, піді мною було вбито коня. Кінь мій упав і придавив мені ногу. Тікати, як усі інші, я не мав змоги й опинився в німецькому полоні. Не скажу, що те мене дуже втішило. Жити хотілося, як і кожному в молоді роки, проте я все ще був патріотом Росії.

Втім, у полоні цей мій патріотизм швидко розвіявся. Як виявилось, на території Австро-Угорщини, де я опинився, для військовополонених українців були створені табори з дещо полегшеним режимом. Тут нам активно прищеплювались націоналістичні ідеї. Листівки, вправні агітатори з числа галичан, книжки і навіть газети («Відродження України» та «Розвага») робили свою справу. Потроху (а робота велась планомірно ще з 1914 року «Головною українською радою», що об'єднала всі західноукраїнські націоналістичні партії, та «Союзом визволення України», який був представним органом полонених із Східної України) у свідомість людей проникали зерна українсько-німецької «спільності». Для мене російський цар був нічим не кращий за німецького кайзера, щоправда, з тією різницею, що самодержець залив таки більше сала мені за шкіру.

Як людину з незакінченою університетською освітою, мене помітили діячі з «Союзу визволення України» і запросили на працю, спочатку лише канцелярську. Тут я вперше зустрівся з Дмитром Донцовим[23]. Ця зустріч стала для мене фатальною. Вона повернула все моє життя на слизьку і непевну дорогу. Не можу сказати, щоб сам Донцов так дуже вплинув на мене при тій першій зустрічі. Цей зарозумілий молодик відзначався неуцтвом, примітивізмом мислення і глухотою до історичного розвою фактів, а часом не визнавав навіть елементарної логіки. Як тетерук він співав одну-єдину пісню: доля України у спільності з європейською культурою. Проте коли я спробував з'ясувати, що ж він розуміє під «європейською культурою», виявилось, що за цією ширмою криються ті самі німці. Його філософська платформа грунтувалася на тезі про «безкласовість» української нації. А особисті амбіції не мали меж.

Саме граючи на цих амбіціях Донцова, я домігся права відвідувати міську бібліотеку, де ми з ним дискутували чи не при кожній зустрічі. Особливо гострі дискусії точилися між нами, коли в розмові торкалися німецької політики щодо України. В бібліотеці я натрапив на ряд матеріалів, у яких та політика недвозначно окреслювалась. Автори статті і книг, з якими я ознайомився, викладали її не в дипломатичних облатках, а в неприхованій суті інтересів тих кіл, що творили цю політику. Ще у 1887 році приятель Бісмарка[24] Е. фон Гартман у серії статей, пізніше виданих окремою книжкою у Лейпцігу, розгортав «українське питання». Трохи пізніше його думки були деталізовані і розвинуті в документі, що називався «проект Гартмана — Бісмарка». Він передбачав утворення збройним шляхом «української монархічної держави» з кордонами по лінії міст Вітебськ — Курськ — Саратов — Астрахань і далі вздовж узбережжя Каспійського моря, Кавказького хребта і Чорного моря до Бессарабії, потім по лінії кордонів тодішньої Австро-Угорщини аж до Німеччини.