Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

Розвідники поверталися тією дорогою, де загубили Аршавіра. Але не знайшли навіть його слідів.

У штабі батальйону дуже зраділи тому, що разом з цінними даними розвідники захопили «язика», та ще й такого високого чину. Проте так і лишилося загадкою, куди ж міг безслідно щезнути молодший сержант Мкртчян.

Про те, що сталося, командир відділення повідомив лейтенантові Капустіну, а той у свою чергу доповів командирові батальйону капітанові Боброву. І от командир батальйону покликав до себе лейтенанта Капустіна та старшого сержанта Хмельницького. Були тут і начальник штабу старший лейтенант Хлєбников, і політрук батальйону капітан Балашов.

— Отже, товаришу старший сержант, як нам розуміти зникнення твого бійця? — відразу почав командир батальйону.— Якби він був убитий, ви знайшли б його по дорозі назад, так?

— Так,— кивнув Хмельницький.

— А якби його поранило і він потрапив до рук ворога, то те місце німці неодмінно взяли б під нагляд, і ви, повертаючись назад, наскочили б на засідку. Логічно?

— Так, товаришу командир батальйону,— відповів старший сержант.

— Отже, залишається зробити висновок, що Аршавір Мкртчян добровільно перейшов на бік ворога.

Хмельницького аж у холодний піт кинуло. Він і думки не припускав, що його найкращий боєць міг бути дезертиром, зрадником… Ні, ні, не може бути! Людина, здатна на дезертирство й зраду, ніколи не діяла б так самовіддано, як Аршавір… Хоча б і тоді — під час переправи. Невже капітан Бобров забув про його подвиг? Забув, що й сам він завдячує Мкртчяну, можливо, навіть своїм життям…

Серце Хмельницького стислося від болю.

— Ви, товаришу командир відділення,— заговорив політрук батальйону капітан Балашов,— як людина, яка стоїть найближче до особового складу, мусите добре знати кожного солдата, мусите відчувати, що в кого на думці й на серці, розумієте? Ви комуніст, і треба думати про свою честь, своє обличчя… На фронті за такі недогляди командир мусить ставати перед військовим судом… трибуналом… Ви це знаєте?

— Так, знаю.

— Знаєте й забуваєте. А факт лишається фактом: боєць вашого відділення зник. Найвірогідніше, що він перейшов до ворога. Чим ви доведете, що це не так, що Мкртчян не зрадник?.. Нічим! І ви, між іншим, так чи інакше, але причетні до цього злочину, якоюсь мірою його співучасник.

Хмельницький мовчав.

На хвилю залягла важка тиша.

— Гаразд,— знову заговорив політрук Балашов, звертаючись до Хмельницького.— Зважаючи на заслуги вашого відділення й особливо на те, що вам вдалося зробити цієї ночі…— він подивився на командира батальйону й начальника штабу, потім, зустрівши їхні схвальні погляди, провадив далі,— цього разу ми пробачимо вам і велику помилку, товаришу старший сержант. Не будемо віддавати під трибунал.

Хмельницький важко перевів подих.

— Але назавжди запам’ятайте усе, що ми тут говорили, і хай це буде для вас урок. Пильність і ще раз пильність, зрозуміло?

— Так точно, товаришу капітан,— виструнчився Хмельницький.

— Між іншим,— сказав капітан Балашов,— щойно вийшов свіжий номер нашої дивізійної газети, але ми не можемо дати її солдатам, бо там надрукована хвалебна стаття про Мкртчяна. Ще й фото його вмістили.

— Жаль,— зітхнув командир батальйону Бобров.— Хто знав, що так воно вийде.

— А зараз ви вільні, можете йти,— звертаючись до лейтенанта Капустіна й старшого сержанта Хмельницького, уже спокійнішим тоном сказав капітан Балашов.

О другій годині дня над Соснівкою знову з’явилися ворожі літаки й почали бомбити село. Наші зенітки, замасковані поміж дерев, негайно відкрили вогонь. Снаряди вибухали все ближче й ближче до літаків, нарешті один із них спалахнув і, тягнучи за собою хвіст чорного диму, полетів із страшенним свистом униз навскоси аж у поле. За мить звідти долинув до села потужний вибух.

Інші два літаки швиденько розвернулися, вислизнули з-під обстрілу й полетіли геть.

Солдати вийшли зі сховища — цього разу все обійшлося добре, бомбардування не завдало ніякої шкоди.

Сахаров і Сидоренко саме поверталися від політрука батальйону.

— Але ж і суворий капітан Балашов,— похитав головою Сахаров.

— Що ж ти хочеш, війна,— сказав Сидоренко.— Зараз не можна інакше. Дай кожному волю, то це вже не армія буде, а біс його знає що.

— І в той же час добре знає солдата, вміє оцінити його найменший…

— Чекай,— прислухаючись, Сахаров притримав Сидоренка за лікоть.

— Що таке?

— Не чуєш? Знову летять…

Вони подивились у небо.

— Наші…— полегшено зітхнув Сидоренко.

— Ага, летять боржок віддавати фашистам.

І в цей час Сидоренко помітив Галю, яка несла додому продукти. Від його послуг вона відмовилася, сказала, що сама заходитиме до старшини. Це, звісно, вкололо Сидоренка, але він не втрачав надію прихилити до себе дівчину. Тож, побачивши її, подумав, що, мабуть, брат уже розказав їй про Аршавіра. «Може, не забув згадати про те, як я взяв „язика“…» — майнула думка.

— Ну, чого ти став як укопаний? — здивувався Сахаров.

— Знаєш що… Ти йди, я тебе дожену,— сказав Сидоренко й, нічого не пояснюючи товаришеві, повернувся і майже підбігцем попрямував до Галі.

Вона помітила його, але не пристояла, йшла собі своєю дорогою.

— Здрастуй, Галинко,— широко усміхаючись, порівнявся з нею Сидоренко.

— Здрастуй,— сказала ніби між іншим, навіть не дивлячись у його бік.

— Гм… Ну, що тепер скажеш?

— Я вже сказала. І просила не турбувати мене,— вона зупинилася й кинула на Сидоренка холодний погляд.— Хіба тобі не відомо, що я