Григор Угаров - Невидимий риф

час дослідів із скриньками, де горіло пальне різних типів, за допомогою фотозбільшувачів і мультиплікаторів пощастило встановити, що випромінювання впливає на яскравість полум'я. Інтенсивність випромінювання змінюється залежно од відстані, так само як електричне поле. Отже, це випромінювання — неспрямоване.

За другим експериментом, коли перед скриньками з полум'ям розміщали платівки різних речовин, виявлено, що речовини погано вбирають це випромінювання. Наприклад, для того щоб захистити корабель, його треба було б обгорнути шаром олова завтовшки у вісімдесят сантиметрів — цей метал найактивніше вбирає загадкове випромінювання. Оскільки практично зробити це неможливо, про убезпечення корабля годі й думати.

За третім дослідом треба було виявити, як взаємодіють з оцим загадковим полем усі досі відомі науці поля й випромінювання. Для цього за допомогою генератора перед скриньками з полум'ям створено потужне електричне поле. І тут професор Загорський зробив важливе відкриття: при взаємодії з електричним полем силові лінії нового поля відхиляються так само, як силові лінії магнітного поля, коли поблизу виникає інше магнітне поле. Загорський вже був подумав, що ці два поля схожі між собою. Та за мить це припущення було спростоване. Несподівано корпус корабля спалахнув яскравим сяйвом. Лічильники показали значне підвищення іонізації. Але над островом Абалулою не шаленіли бурі, не мигтіли блискавки. Загорський ніяк не міг збагнути, звідки взялося це іонізоване випромінювання, і геть заплутався у своїх висновках.

Дослідження тривали. Треба було проаналізувати кожне явище. Професор Загорський спробував вивчити загадкове випромінювання за допомогою фотоплівки. На негативах не виявлено слідів окремих частинок — потемніння було загальне. Отже, випромінювання — не потік якихось невідомих часток, а цілком новий вид поля.

Фосфоресценція вже не цікавила професора. Вимірювання цього ефекту спеціальними приладами показали, що іонізуюча властивість променів незначна, іонізовані частки після радіації втрачають енергію. Хамід виявив це за допомогою дискримінаторів — складних приладів, що визначають випромінювання за силою енергії.

Одначе виявлене апаратурою нове випромінювання й зорові ефекти від нього не давали спокою Загорському.

* * *

Доктор Раск спинився біля дверей і тихенько постукав. Ніхто не відповів. Раск прислухався й постукав знову.

Відповіді не було.

— Містер За-горскін! — покликав Раск.

Він натиснув на клямку дверей, і вони з ледь чутним рипом прочинилися. Раск несміливо зазирнув у каюту. Професор Загорський простягся на ліжку серед купи книг та аркушів паперу й спав. Навіть забув зняти окуляри. Крізь ілюмінатор точилося тьмяне світло. На полиці, на столі, на підлозі, на ліжку — скрізь лежали розгорнуті обшарпані пожовклі книжки. Мабуть, Загорський заснув за роботою.

Раск на якусь мить завагався, а тоді навшпиньках підійшов до професора і пошепки покликав:

— Містер За-горскін!

Загорський поворухнувся й сонно розплющив очі.

— Я вас слухаю, сер!

Раптом він збагнув, що може означати цей незвичайний візит, схопився і вп'яв очі в Раска:

— Щось із Лабалою?

— Ми не врятуємо його, сер! — відповів лікар.

Загорський швидко взув пантофлі.

— Він іще живий?

— Поки що живий! — кинув Раск.

Вони вийшли з каюти.

Джеймс Лабала лежав нерухомо й часто дихав. Пульс у нього майже не відчувався. Лабала був непритомний. Професор схилився над ліжком, помацав кисть його руки.

— Нема ніякої надії, сер? — обернувся до лікаря Загорський.

Раск похмуро хитнув головою:

— Нема.

Професор Загорський тримав Джеймса за руку й відчував, як тіло бідолашного проймає дрож. Лабалине серце робило останні зусилля.

Очі в нього були напіврозплющені. З-під вік блищали зіниці, наче Лабала хотів востаннє побачити свою рідну Абалулу, негостинний острів, що відштовхує від себе кораблі чужинців…

«Прощавай, Лабало! — мовив подумки Загорський. — Ти не розкусив німця-гітлерівця, не розпізнав американця Фенімора Кріпса. Так і залишився простодушним, щирим, добрим і людяним абалульцем! Тобі не властиві ані підступність, ані людська злість, ані жадібність білого господаря! Ти завжди був справжньою людиною! Я подбаю про твого Бена, як лишуся живий. Бен помститься за тебе! Я розповім йому про все, коли він виросте й стане мужчиною. А коли мені пощастить зробити відкриття, то твоє ім'я теж не буде забуте, дорогий друже!»

Спершись на стіну, доктор Раск поправляв на носі золоту оправу пенсне й зачудовано дивився на професора: не міг збагнути, чому цей суворий мешканець сходу, похмурий і мовчазний, наче сфінкс, так сумує за негром, виявляє до нього таку щиру людяність? Адже лікар не раз спостерігав, як у найдраматичніших ситуаціях учений залишався спокійний, непорушний і суворий. А зараз він сидить перед Лабалою схвильований, зі сльозами на очах, руки в нього тремтять, а на обличчі — вираз безмежного страждання…

* * *

Надвечір океан заспокоївся. Над кораблем пролетів мандрівний альбатрос — мешканець південної півкулі. Він кружляв низько над палубою, байдуже роздивляючись самотніх пасажирів, то змахував крилами й злітав угору, то знову спускався долу, поволі поводячи головою. З'явилося стадо великих голубих китів. Вони пливли звідкись з небокраю, потім розвернулися й рушили паралельно кораблю. Коли заходило сонце, вода потемнішала, стала малиново-синьою і густою, як машинне масло. Вільні од вахти матроси жваво гомоніли про голубих китів і про велетнів кашалотів, які били по хвилях здоровенними пласкими хвостами й висували з води тупі, наче витесані з дерева голови.

Кріпс іще не знав про смерть Джеймса Лабали. Коли лікар Раск сказав йому, що негр помер, Кріпс полегшено зітхнув.

— Його покровитель дуже сумує? — запитав він.

— Кого ви маєте на увазі? — не зрозумів Раск.

— Орієнтальця! — з неприхованою зненавистю пояснив директор.

Раск, нарешті, збагнув, що йдеться про професора, але відповісти не встиг, — до них підійшов Жозеф Браун.

— Ми кинемо якір на Абалулі, капітане? — підкреслено чемно запитав Кріпс.

— Про це знає фізик! — відказав Браун.

Кріпс насупився.

— А ти хіба його прислужник?

— Я капітан цього