Микола Данилович Руденко - У череві дракона

— Чого він… — Слова булькали в її грудях, мов повітря, що пробивається крізь товщу води. — Чого він такий?..

— Хто? — спантеличено запитав я, не знаючи, що зараз належало робити. Зрештою наважився покласти руку їй на плече — і це виявилося цілком доречним.

— Світ, — підвівши голову, сказала Марійка. — Чого він такий?..

Більше ми ні про що не говорили. Марійчине запитання породило в душах незнайомі хвилі — вони билися в береги людського «я», вимагаючи ясності. Але ясності не було. Навпаки: ми поволі усвідомлювали — кожен окремо, — що це лише початок нашої муки.

Справді: чому він такий — цей прекрасний і водночас жорстокий, немилосердно жорстокий світ? Хто його таким зробив — люди чи, може, сам Бог?..

Сьогодні я дивлюся духовним оком на три дитячі постаті поміж осінніми дубами — дивлюся з пошаною і співчуттям: так мало ми прожили і так багато пізнали горя! А скільки ж його попереду! Мабуть, ми були саме тим поколінням, яке таємничі сили, котрі керують земним життям, іще до народження нашого призначили для страшного броду: броду через кров і смерть, через страждання й муки — від першого спалаху свідомості до останнього подиху.

Ми ще тоді не розуміли, що це було наше прощання з дитинством. Найвиразніше це відчув Яків. Не соромлячись мене, взяв Марійку за руку і зовсім не по-дитячому сказав:

— Я знайду тебе, Марійко. Обов’язково знайду.

Йому було тоді неповних чотирнадцять років.

Вона мовби прокинулась — глянула з подивом на вогнисте волосся Якова, на вкрите ластовинням обличчя. В очах зажевріло щось схоже на сміх, відтак набігли сльози.

— Таке скажеш! Навіщо я тобі потрібна?

— Знайду, — вперто повторював Яків, буцім не існувало інших слів.

— Коли? — уже не ховаючи смішинок в очах, запитала Марійка. Яків промовчав, він лише сопів, ніби наповнений перегрітою парою. Марійка не допитувалась, притягла його гарячу голову до грудей і по-сестринському поцілувала в пітний лоб.

— Дурненький. Нічого ти не тямиш.

Наказала нам повертатись додому. Яків хитався, мов загіпнотизований. А наступного ранку побачили її в куфайці й чоботях — мабуть, так вона зодягалася, коли возила колоди до Чусової. Думкою була вже далеко. Говорила про братів так, наче була не меншою сестрою, а матір’ю.

— Пора хату глицею обмостити, щоб не піддувало. Хіба ж вони без мене зроблять?..

Ночами вже було зимно. Як вона збиралася їхати? Але Марійка спритно вскочила в тамбур пасажирського вагона, наче володіла квитком першого класу.

— Не журіться! Жизнь наша все одно пропаща.

Якось силувано хихотнула — мені в цю мить вона не сподобалась. Була схожа на безпритульних дівчат, що сотнями тинялися по вокзалах та поїздах. Але то була коротка мить — одразу ж стала сама собою.

Поїзд рушив, а ми з Яковом іще довго стояли на колії, махаючи вологими кашкетами.

Кому махали — чи не власному дитинству?..

Мабуть, ніщо так не єднає людей, як спільні спомини про дитинство. Навіть брати — тільки тоді брати, коли є в них відчуття спільного витоку. Якщо зважити на обставини, за яких відбувалися наші мандри в далеке дитинство — тюрму в тюрмі, ненависне клацання вічка в залізних дверях, схожий на глину хліб та фекальний сморід із умивальника, — тоді стане ясно, що три довгі місяці в ПКТ не могли не зробити нас братами.

— Гидке відчуття — бути експонатом для спостережень, — роздратовано мовив Яків, коли вже, мабуть, усоте впродовж дня клацнуло вічко й з’явилося в ньому казенне око наглядача. — Відчуваєш себе рибою в акваріумі. Або ще гірше: твариною в зоопарку.

— Не звертай уваги. Принижені не ми — принижує себе той, хто підглядає. Якщо ж вони цього не відчувають, їх можна не жаліти.

— Ну, гаразд. Мене вони мають право вважати ворогом. Але ти… Що ж ти ворожого вчинив? Всього лишень дозволив собі їх покритикувати. Але це ж твоє конституційне право! Виходить, вони зневажають власну конституцію. Отже… Отже, вони все ще не держава.

— Тобто?

— Бракує цивілізованості, щоб стати державою. Переслідує відчуття власної неповноцінності. Практично це виявляється в дикунському страхові перед словом…

Яків хотів було продовжити свої філіппіки, але гримнула кормушка — в квадратному отворі, з’явилося привітне обличчя Черняка. Подавши хліб, Черняк виразно поворушив губами — мовляв, прочитайте ксиву. Мене дратував тюремний жаргон, але від нього не було рятунку так само, як і від інших атрибутів тюрми. Михайло це називав краще: грипс.

Розломивши хліб, ми побачили записку. Знову писав він, Михайло:

«Чому мовчите повідомте що треба».

Я порвав записку на дрібні клаптики й кинув у нужник. Тим часом Черняк показував на мигах, щоб відповідь ми написали негайно. Це мене спантеличило: за спиною Черняка шаркотіли кроки наглядача. Наглядач, видно, ходив у повстяних пантофлях.

Черняк не діждався нашої ксиви. Почастувавши нас розвареною перловкою, забрав металеві миски й замкнув кормушку.

Після випадку з Марининою хусткою ми розробили метод писаного розмовника, який негайно знищувався.

Яків написав на клаптику із школярського зошита:

«Треба повідомити друзів, що тобі загрожує цинга. Може, щось придумають».

Передбачливі тюремники не дозволяли мати в камерах будь-яке писадло — ні кулькописів, ні олівців. Олівець тиждень тому приніс Черняк.

Я відповів Якову: «Побоююсь Черняка».

Списані клаптики паперу належало без будь-якої затримки дрібно порвати й кинути в нужник. Та не встигли ми цього зробити, як двері з