Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

Я ось тоді промовчав, бо питали не мене, на флоті з цим строго. А вам розкажу свою версію. Інформація стовідсоткова. Від нас відчепилися, ледь почувши, що ми отой «теплохід», а не «корабель». Військову осанку не проп’єш у ремонті. Ми ж — таки госпіталь, як нас не назви. Веземо не що інше, як український десант у Анапу. Нє, ну а шо? Через півроку на нас так само кидались турецькі сторожовики. Й робили стійку, як мисливський собака, знайшовши рябчика. Вояк вояка бачить ще далі, ніж хрестоматійні рибалки. Така ось вам версія. Нє, ну а шо?

У місті Сочі на нас вже чекали на причалі обидва дальнобої: і той, що русявий, і той, що носатий. План спрацював. І на нас налетіли орди докерів з криками:

— Хлопці, дайте нам заробити! Ви — перше судно в порту за два роки! — ось тобі й на, а воюють начебто в Грузії. Ледь відбилися:

— Та що вам тут заробляти? Всього сім, якщо не брешуть, тонн.

Докери понуро верталися у свою роздягальню, а десь у далекій Швейцарії плакали клерки міжнародної транспортної профспілки ITF. Ще трохи таких нігілістів, і докери всього світу припинять свої попереджувальні страйки, грюкнуть касками об причали, і всі як один підуть у море хоч матросами. Навіть бригадири. І звідкіля тоді брати внески в швейцарських франках? А все — жадібні до вивантаження моряки «Фобоса»!

Втім, ми тут же пошкодували, таку прийомку вантажу влаштував нам містер Штанько. Кожний тюк роздивлявся, чи не надірваний. Чи не надірваний, а потім зашитий акуратно і непомітно. Своїх дальнобоїв поставив пильнувати: одного в кузові, а іншого — біля кришки трюму. Сам біга весь час з борту на причал та назад. А ми, знай, борюкаємося з тими тюкованими штанами. Гірше за цукор, один тюк треба нести удвох. Ні, щоб у трюмі вдягнути штани, а в кузові зняти. Було б швидше. Ледь їх ще втрамбували у фуру. Наче той же камаз, а не лізе вже, зайві тюки залишаються. Знову вивантажили й ледь запхнули все, а Штанько вже лається з капітаном, портові збори не хоче платити, ледве наш рудий Ковтун з нього видавив кілька тисяч рублів, щоб стояти до ранку. Ну, в нас, уже бувалих вантажників — інша пісня. Ми ж берем наперед.

До обіду ми з ним промурижились. Так і в місто не встигнеш сходити. Але вийшли. Що я робив на березі в Сочі — геть не пам’ятаю. Це означає або-або. Або нічого особливого, як завжди в будь-якому порту. Або щось таке геть особливе, про що було краще одразу забути, щоб не вибовкати в старості дітям. Втім, обов’язкове для всіх сочинських візитерів трешеве фото є в моєму альбомі. Механік Ігор, матрос Кирюха, я. Втрьох ми складаємо, мабуть, повного закінченого черкеса. Чи джигіта. Чи абрека. Бо я у мерлушковій шапці-папасі, Ігор у черкесці із газирями, а Кирюха з кинджалом. Нахабна мавпа жере в кадрі сомбреро, яке Кирюха без реверансів зняв просто з фотографа, попри крики, бо йому не дісталось папахи. Бо джигітів без сомбреро і мавп не буває, це вам будь-який сочинець скаже, особливо фотограф. І звичайно ж — під пальмами. Треш так треш. І сказав би нам хтось тоді, що через двадцять років інший хтось проводитиме під цими пальмами ЗИМОВУ олімпіаду. Що б ми йому відповіли, особливо фотограф з мартишкою у сомбреро? І його, цього хтося, ще й оберуть президентом Росії? Не лякайте, не треба. Такого не вигадав навіть король жахів Кінґ. Бідна країна.

А про злопам’ятливість механіків я все зрозумів, коли перед виходом в море механік Ігор, наче так і треба, витягнув у трюмі з під пайол цілий нерозпечатаний тюк штанів і цілий нерозпечатаний тюк спідниць. Він сховав їх у коридорі гребного валу, що йшов через трюм. Вчіть будову судна, дальнобої нещасні. Не жартуйте з механіками. Я з тих пір їх, не дай, Боже, не ображаю. Навіть стармеха Володьку. Штани поділили по-братськи на весь екіпаж. На мою долю припало одинадцять пар, і я носив їх три роки. Забруднилися — беру нові. А ось спідниці…

Про те, що світ змінився за час нашої відсутності, ми здогадалися, ледь примірилися тихенько собі пришвартуватися знову до «Деймоса». Наче все, як і два тижні тому. Херсон — як Херсон. Кошова — як Кошова. Причал — як причал. А ось «Деймос»… На нестатутній шворці від капітанського містка до флагштока на носі обтряхало на сонці якось підозріло багато предметів жіночого туалету. Білий медичний халат, біла шапочка, якісь, звиняйте, сукні, вибачте, труселя, і, даруйте, станики. І не купальні — спідні, мережані. І боцман Олег приймав у нас швартови якийсь тихий, замріяний, без своєї фонтануючої живості, якось так:

— А, це ви, пацани. Ну, з поверненням, — і нічого не відчубучив навіть.

— Олеже! Олеже! Де ти подів мою плойку? — чулося з броньованих дверей на палубу з нутрощів судна.

— Ой, вибачте, — визирала з дверей і шарілася… староста тих студенток-медичок.

— Та ось, розписалися. Можете нас поздоровити, — в свою чергу шарівся наш боцман.

— Що? Розписали? По паспорту моряка? — не втерпів старпом Серьога.

— Ну, якщо в чорнобаївській сільраді, то, виявляється, можна, — смиренно пояснював боцман. А потім ображався, що старпом йому не вірить, і вже доводив у звичнішій для нас манері:

— Та ось в начмеда училищного можете спитати! Він був за свідка!

— Хлопці, — сказав капітан Ковтун. — Хлопці, я людина, звісно, серед вас тимчасова, і свій рейс вже відпрацював, як домовлялися. Але я думаю, ви знаєте, що подарувати щасливій молодій.

А ми таки знали. Механік Ігор та матрос Кирюха тут-таки мотнулися в трюм і кинули до