Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

як білий день. Тобто темінь непроглядна. — Зараз я введу вас у курс справи. Запитання опісля, — додала владно.

Борислава Болеславівна від новоспечених колег нічого не таїла. Так наполягав бос-привид. Виклала все, як на сповіді. І про Домовину з його погрозою задушити, коли щось піде не так; і про незрозумілий текст, який спершу треба розкодувати; і про Безрукого, при згадці про якого Лавника так сіпнуло, ніби ненароком ударило струмом; і про мера, який опівночі ходив з Безруким у музей; і про Зою, яка, зачувши своє ім'я, висунула голову з-за пазухи й оригінально представилась, показуючи язика; і про те, що в Ярему вселився привид Ченця, а в Зоряну — Чорної дами...

— Так що такі ось справи... — закінчила Стійка.

— Невеселі, — підтвердив Ярема Сильвестрович. Він помітно спохмурнів. І нервував. Скоса поглядав на Зоряну, картаючи себе, що вкотре попався на її зваби.

— Які вже є... — Стійка теж не була в захопленні. На її незворушному обличчі пробивалися плямки розгубленості. Борислава вийняла з сумочки клаптик паперу. Перебирала його в руках, наче він обпікав.

— Тут текст... — призналася.

— Можна подивитися? — попросив Ярема. Перебіг очима. Потім прочитав уголос:

«Коли зберуться всі часи в один, Затопчуть душу лева кам'яного Його гріхи, що в мороці воскреснуть, І паде місто мертве в лігво змія...»

Настала моторошна тиша. Навіть листя на деревах оніміло в передчутті чогось страшного. Стійка не дихала. Змія ледь висунула голову з піджачка, причаїлась. Язичком не стріляла.

— Вибач, — мовила Зоряна до Яреми. Вона дійсно виглядала винуватою.

— Пізно, — Лавник накрив долонею текст. — Дещо мені проясняється. І, думаю, якби не ти, хтось інший втягнув би мене в цю аферу...

— Чому? — До Борислави повернувся дар мови.

— А тому, шановні, що в цій афері задіяний Безрукий Лев Львович. Знаєте такого, Бориславо...

— Болеславівно... — підказала Стійка.

— Знаєте такого, Бориславо Болеславівно? — повторив Ярема.

— Знаю. Він мій підлеглий з кафедри. Голова — нічого, а всередині — казна-що. Безхарактерний, безініціативний, прогульник... З пар утікає попереду студентів... Це тільки зовні він скеля... А так... Аж ніяк не лев — заєць...

Тепер уже Лавникові довелося розповісти Стійкій, який Безрукий «безхарактерний». Вона слухала з роззявленим ротом і хитала в знак протесту головою.

— Не може бути!.. — вигукнула вона, поки слухала його розповідь.

— Було. Я вам факти викладаю, а не здогадки... Тому свою роль у нашій справі я розумію. Я сюди залучений для того, аби протидіяти Безрукому...

— А я, як завжди, зв'язкова, — додала розчарована Зоряна. — Я для того, щоби втягнути в аферу Ярему.

— Тобто бути мені опорою... — уточнив висновок диво-жінки ввічливий Лавник.

— А я тоді для чого? — вирвалося у Стійкої.

— А ви для того, Бориславо Болеславівно, щоб загнати душу міста у тільце вашої милої гадючки. Іншого варіанта в мене поки що немає... Якщо душа міста взагалі існує... І якщо, звичайно, ми вирахуємо, де вона зараз мешкає... У якому такому кам'яному левові... І коли її з того помешкання можна викурити... Взагалі-то я скоріше повірю, що її носить у собі Лев Львович Безрукий...

— Та що ви заладили з тим Безруким? — не втримала злості Стійка. — Він перевірений. Мною і привидом Домовиною. На якомусь його особливому детекторі брехні. Безрукого текст виснажив ще до того, як він його міг прочитати. Я сама його возила в лікарню. Казала ж...

— Запам'ятайте просту істину, шановна... Бориславо Болеславівно, — Лавник трохи піднявся зі стільця. Владно, як колись, ще будучи суддею. — На кожну отруту є протиотрута!.. До того ж, ваш привид — не Бог. І далеко не ангел. А неприкаяна, ув'язнена в якомусь темному підвалі душа, що пищить від скутості... Так-так... Чому тоді, по-вашому, всесильним привидам знадобились наші миршавенькі тлінні тільця? Для чого?.. — Стійка мовчала. — А для того, — пояснював Лавник, — щоб ми їх доставляли туди, куди їм потрібно!.. Бо без транспорту, яким для привидів є ми, вони пусте місце — порожнеча, подих вітру!.. Ось так... Ми стали інструментом. Механізмом. Машиною. І частенько робитимемо те, чого ніколи, будучи без тих «інопланетян», не зробили 6...

— Я повністю себе контролюю!.. — не здавалася Борислава.

— Ілюзія, шановна пані, ілюзія... Бо те, що ми мислимо власними фізичними мізками, ще не означає, що ми не виконуємо чужу волю.

— Повірте, Бориславо, Ярема знає, що каже... — не дала зробити Стійкій чергове якесь заперечення Зоряна.