Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Прочитавши всі ті історії про недбалість і залякування, я почав трохи більше цінувати наш будинок. Звісно ж, це маячня, бо те, що десь справи гірші, аж ніяк не означає, що тут хоч трохи краще. Так наче це причина шаленіти, якщо ти не лежиш по три дні у закаляному підгузку.

Еф’є показала мені папку після того, коли я запитав її, чи не чула вона коли-небудь про рейтинговий список. Чула. Якийсь час ми обговорювали переваги й недоліки нашого притулку. Висновок: ще є над чим працювати. Обережно просуватимемося в тому ж напрямку й поглянемо, чого нам вдасться досягти.

Бюро економічної політики просуває план з оцінювання вартості догляду, беручи до уваги реальну допомогу на здоров’я. А стосовно старих людей така допомога, як правило, незначна, та й та вже за рік може полетіти шкереберть через більш-менш серйозну операцію, а в такому разі для вас все скінчено. Тож якщо ви сповнені рішучості самотужки підлатати що б там не було, краще із цим трохи зачекати, бо доведеться самим призбирувати для цього кошти. Жодних безкінечних операцій, вважаю — красно дякую! — навіть якби я й мав гроші. Однією причиною для хвилювання менше.

Старі люди інколи люблять поклювати носом. Пані Бреґман тому яскравий приклад: вона заснула за вечерею з ложкою в роті, з якої стікав заварний крем.

Можу лише поспівчувати: докладати всіх зусиль, аби тримати очі розплющеними вдень, а вночі страждати від безсоння. Доволі незручно. На щастя, втома рідко долає мене за трапезою.

Ложка дзенькнула об тарілку й висмикнула Бреґман зі сну. Вона приголомшено звела очі, відтерла крем зі своєї сукні, чи радше втерла його ще більше, і продовжила вечеряти, наче нічого й не сталося.

Ми ніколи не використовуємо слів «переселенець» чи «іммігрант», а лише «іноземець». Без різниці, мали ті люди голландське громадянство чи ні. Політична коректність — це рідкість.

У Нідерландах сегреговане суспільство: білі водяться з білими, турки з турками, бідаки з бідаками, недоумкуваті з недоумкуватими.

Я би додав ще один різновид: старпери водяться зі старперами.

У нашому будинку пожильці здебільшого бідні і доволі недоумкуваті білі старпери. Щоправда, було ще дві пані з Індонезії й один пан з Пакистану. Оце й усе.

З Нідерландами як такими нас, по суті, нічого не зв’язує, якщо не брати до уваги обслугу. Тут відносно високий відсоток іммігрантів серед працівників.

«Правильно, любі мої, вони є. Я ж не кажу, що їх нема. Та все одно волів би мати медсестру голландку», — ось домінуюча думка. Що більше ми старіємо, то затятішими реакціонерами робимося. Безперечно, ходить тут і декілька расистів — коментарі, що лунають у спільній кімнаті, не брешуть.

Так само нечасто ми бачимо й підлітків, якщо тільки їх так чи інакше не змушують батьки провідати бабу чи діда. Шанобливі відвідини й напружені розмови. Підлітків старі люди бентежать. Вони загальмовані, вони глушмаки, вони навіть власного комп’ютера не мають, вони недоумки в моді чи музиці, та ще й кожний рветься всучити тобі печиво. Різні світи.

Менші діти почуваються значно краще. Вони радісно белькотатимуть і ще не вміють бентежитися. Старі з малечею чудово ладнають.

Еферт зробив ставки: один євро на те, куди ми поїдемо на наступну екскурсію, заплановану на післязавтра. Виграш дістанеться тому, хто правильно відгадає. Якщо ніхто не дасть правильної відповіді, гроші забирає банк. Банк — Еферт. Старий крутій. Ніхто ще не зробив ставки.

Захоплення зростає. Еф’є продовжує тримати язик за зубами.

Однією з цілей цього щоденника було зажити, можливо, і сумної, але водночас і сумнозвісної слави літописця притулку. Звичайно, після того, коли я зіграю в ящик. Однак ця ідея трохи відійшла на другий план.

Я помітив, що оте літописання діє на мене зцілювально: я почуваюся більш розслабленим і не таким немічним. Можливо, це сталося на п’ятдесят років пізніше, проте немає сенсу плакати біля розбитого корита.

Донька пані Слаг, доволі неприємна особа, раз на місяць заходить до матері на чай, похмуро зауважуючи, що вона все вже чула — незалежно від того, що б там пані Слаг не розповідала. Один лише Господь знає, який був сенс проводити ті півгодини, лаючи та виправляючи свою матір, якій вже майже дев’яносто. Доки те, що вона говорить, можна розуміти, ми виграємо. Хоча пані Слаг анітрохи не геній, сякі-такі думки в неї ще плутаються.

Сиджу ось у неділю, з нетерпінням чекаючи початку екскурсії. Ще дві години.

Дитячий захват.

Не можу зосередитися. Займаюся дурницями, впускаю речі.

Я вже двічі витягував порохотяг: раз для шматка тосту з шоколадними вкрапленнями, який зісковзнув з тарілки, а вдруге — для миски з цукром, яку ненавмисно змахнув зі столу. Не знаю, чи була якась прикмета для шоколадних крапель на підлозі, проте розсипаний цукор — це до гостей. Проте зараз у мене нема настрою ні для яких гостей, тож просто заберуся униз, де й