Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

трохи грошей, але я не збиралась нічого витрачати принаймні до приїзду в школу. Тому доводилось терпіти голод і незгоди.

Ще однією проблемою була ночівля. Ні намети, ні ковдри для нас не були передбачені, а тому доводилось спати на голій землі — сирій, холодній, маючи на собі одну сукню і загорнувшись у запасну. Куртки в мене не було — я, щоб мама не бачила, лишила її вдома, для неї ж, виклавши перед самим від’їздом з торби. В Сколісі мені дадуть новий одяг, а мамі куртка згодиться. Щоночі ми з Адамом спали обійнявшись — так було тепліше. Настав вересень і ночі ставали все холоднішими і непривітнішими, небо чимраз, тим дужче затягувалось хмарами, і за тиждень, зрештою, пішов дощ. Усю ніч просиділи ми, змерзлі та закляклі, в ялиновім гаю, тулячись до стовбурів і потерпаючи від крижаних крапель, які не затримували голчасті дерева. Не знаю, як мені вдалося заснути, але вранці я прокинулась від холоду й голоду, уся мокра і з болем у горлі. До обіду мене мучив кашель і жахливі прогнози боягузок з нашого воза, але день видався теплим, навіть припікало сонце, тож моя застуда, на щастя, швидко минула. Надалі я почувалась добре, на відміну від багатьох інших підлітків, які захворіли і до Сколісу ледь дотягнули.

Вервечка возів, нарешті прибувши до пункту призначення, привезла школі обшарпаних, голодних і смертельно втомлених хлопців та дівчат.

* * *

Масивні круглі колони були першим, що впало мені у вічі. Вони підпирали овальну громіздку будівлю, досягаючи метрів тридцяти, і кінчались аж під скісним дахом, що широким козирком нависав над стінами, в яких було лише кілька вікон на верхніх поверхах. Краплі дощу, що почався ще вночі, робили монументальну будівлю ще похмурішою і моторошнішою. Сонце вже заходило, та в поодиноких вікнах не світився жоден вогник. Школу оточували скелясті пагорби, порослі хвойними деревами і чагарниками. Нещасні і мокрі, ми дивились на Сколіс, що нагадував радше в’язницю для якихось покидьків, аніж навчальний заклад.

— Вишикуватись строєм по двоє! — гаркнув сивоволосий дарвенхардець, — якого я бачила кілька разів під час подорожі. — Речі беріть із собою!

Ми з Адамом встали в стрій, тримаючись за руки, щоб нас, бува, не розділили. Зчинився невеликий шарварок, поки всі вистроїлись, але часу багато це не зайняло, — люди були надто потомлені, аби сперечатись.

Коли школярі вистроїлись довгою вервечкою, величезні ворота Сколісу, оббиті ланцюгами і шипами, прочинились до середини.

— Заходьте! — крикнув той самий чоловік. Він першим пішов до середини, ми — за ним. Пройшовши під високою аркою, ми ввійшли у просторий овальний внутрішній двір школи. Тут стіни мали багато вікон — на кожному поверсі. І в цих вікнах переважно горіло світло. Попід пристінками щільним рядом стояла десь сотня чоловіків і жінок в однакових чорних одежинах з великими луками за спинами — дарвенхардці. У мене мурашки побігли спиною, коли я усвідомила, що, ймовірно, саме вони нас і навчатимуть. Я міцніше стиснула руку Адама. Як на зло, колону учнів розбили на кілька, ми опинились у крайній, і я — найближче до дарвенхардців.

Усього новобранців було понад чотирьохсот. Сколіс — одна з дванадцяти військових шкіл Циркути, знаходиться в нашій частині імперії. Це ж скільки підлітків прибуло до усіх шкіл цьогоріч?

Хтось кашляв, хтось бурмотів щось незрозуміле. Але всі притихли, коли пролунав гучний жіночий голос:

— Встали рівно! Ліво-о-оруч повернись!

Довелось відпустити руку Адама і розвернутись. Я опинилась просто навпроти високої світловолосої жінки-дарвенхардки, яка щойно командувала.

— Ти! — крикнула вона мені прямо в обличчя. Я була певна, що її голос чули навіть у будівлі. — Кинь речі на землю!

Я кинула.

— Крок уперед!

Я вийшла й опинилась дуже близько до неї. Відчувала її подих, а в сутінках, які вкривали землю, могла розрізнити краплини дощу на обличчі дарвенхардки. З півхвилини тривала тиша, жінка дивилась мені у вічі, а я стримувалась від того, щоб відвести погляд.

— Ім’я!

— Ханна.

— Встань біля мене, — скомандувала вона.

Я підкорилась і опинилась поряд, обличчям до інших новобранців. Переляканих і втомлених.

— Цю дівчину звуть Ханною. Ви маєте запам’ятати її, як приклад того, що станеться з вами, якщо вчините неправильно, — жінка дістала з-за спини свій лук.

Я нервово ковтнула слину, очікуючи, що ж зараз зі мною буде. Нічого хорошого не передбачалося.

Я не знаю, на що вона натиснула на своїй зброї, та раптом по обох кінцях лука, перпендикулярно до древка, вискочило два гострі стальні шипи. Всі аж підскочили. Жовтувате світло, що лилося з вікон, пройшлось по шипах яскравим відблиском.

— Якщо ви вирішите втекти, — дарвенхардка махнула луком і я відчула, як смертоносне вістря одного із шипів торкнулось моєї ноги, — ми зробимо так, що ви більше не зможете бігати.

— Якщо вирішите порушити дисципліну, — шип перемістився вище, неприємно торкнувшись мого живота, — вас піддадуть виховним тортурам. Під словами «порушення дисципліни» маються на увазі спізнення, невиконання домашніх завдань та пропуски занять. А також перебування поза ліжками у час відбою.

— Якщо ж ви вирішите якимось чином піти проти своїх наставників, а за історію існування школи знайшлося кілька таких дурнів, — шип зупинився перед моїм оком і я перестала дихати, — покарання буде незворотним. Вітаємо в Сколісі. Мене звуть Маїна, я директор цієї школи.

Вона забрала свою зброю, а я все ще не могла прийти до тями. Серце калатало, страх холодними лапами взявся за моє горло. Та ця жінка божевільна!

А якби я померла від страху?..

Адам, що стояв попереду мене в другому ряду, стис зуби і зблід. Але що він міг зробити?

Хто з нас міг би щось зробити?

— Залишайтесь на місцях, доки вас не розділять на класи