Остап Дроздів - №2

— А тепер — додому, — я відчув нотки полегшення в його баритоні.

Весілля вирішили не скасовувати. Протягом дня до нас кілька разів приїжджала машина з п’ятьма бритоголовими імбецилами. Тато давав їм гроші на заправку, і вони з форсом, видаючи звуки гальмівних колодок, їхали далі шукати викрадене авто. Так тривало півтижня, для мене завжди було загадкою, звідки в тата такі запаси банкнот. Усі попередні рази лисий водій просто опускав шибку і брав скручені в трубку гроші. Та цього разу все було інакше. Пацанва вийшла з машини, я ще ніколи не бачив табуна гіпопотамів так близько.

— Де? — по цьому татовому запитанню я докумекав: знайшли.

Обпершись обома руками об капот, вони щось пояснювали. Бритоголові поїхали, а тато розпрямився і закатав собі рукави. По цьому багатозначному жестові я зрозумів: екшн тільки-но починається. Перше, що тато зробив, — пішов на пошту, у відділ міжнародних дзвінків. Він викликав друга. Той мав привезти гроші — викуп за автомобіль. Пізніше я довідався, що орли Маційовского знайшли татову машину на межі з Закарпатською областю, і викрадачі готові були її віддати за певну винагороду.

З двома авіапересадками наступного ж дня, як штик, прилетів друг із грішми і пістолетом у кобурі. «Стрілка» біля машини була призначена на третю ночі. Звечора тато з грішми і друг зі зброєю вирушили в сусідню область. Увесь цей ґанґста-сюжет цілу ніч тривожив мій спокій, аж коли під ранок, коли ще навіть перші півні не роздуплилися, я почув приємне деренчання мотору біля будинку. Наречена спала, як убита, хоча її вікна виходили саме на вулицю, а я в одних майтках прибіг до сіней.

Тато не скидався на щасливого власника повернутої машини. Він був ладен голіруч розпороти живіт акулі і вийняти звідти всі скарби підводного світу. На ньому обличчя не було. Мабуть, із таким виразом нацисти вели на страту представників нижчих рас. Тато був дистильованою злобою, гнівом, ненавистю. Я не міг уторопати, в чім справа, адже його машина стоїть ось тут, уся вимита і навіть новіша, ніж була.

Розгадка прийшла вже вдень, коли тато відіспався, з’їв лечо і подобрішав. Коли він без зайвих деталей усе розповів, я навіть почав ним гордитися, бо мій підлітковий максималізм навряд чи переніс би таку гіркоту досади. Виродками, які розґаратали голову сторожеві і викрали татову машину, виявилися... орли Маційовского. Вони же імітували гарячкові пошуки, а насправді гроші, які тато кілька днів запихав через опущену шибку лисому водієві, ця гопота спускала на придорожні ресторації і дівок, які в той час дуже полюбляли добре попоїсти на шару перед груповухою. Тепер Маційовский зі своїми бандюками ще й викуп заробили.

Тато не міг повірити, що його однокласник, до якого він звернувся за поміччю, виявиться отакою істотою без назви. Тато бризкав прокльонами, і вони були такими щирими й молитовними, що до кінця року, вже коли все давно лишилося позаду і сестра стала заміжньою, ми дізналися про передчасну смерть Маційовского. Його, досвідченого кнура некастрованого, за лічені тижні з’їла невідома хвороба. Куди лишень братки не возили його — він інтенсивно марнів, хоча й до того був костітруп ходячий. Я торжествував.

Ховали Маційовского цілим містом. Не те що казаха якогось.

17

Roma вся розцвіла. Тут, у Неаполі, кактус, що пережив тривалу посуху, нарешті розцвів. Roma з дрібної розсади розрослася до пахучої квітки, яка претендує на власне кашпо.

— Слухай, я так тебе й не спитала... А ти чого, власне кажучи, в Неаполі?

Мені немає сенсу відповідати зразу, бо Roma щойно купила туніку. Кольору шкільного автобуса. Я ще такої не бачив, чесне слово. Переїхавши до Неаполя, Roma захворіла на яскраві кольори. Відтепер в її гардеробі багато барвистих шмоток, різних брязкіток на кшталт браслетів, аґрафок, брошок на коміри, кольє з напівмутного жадеїту і різної форми кулончиків, зазвичай крупнуватих, щоб було видно здаля. Всі ці прикраси їй шалено личать, вона виглядає як luxury-жінка. Навіть ланцюжок на нозі, з якого прямо над кісточкою звисає хіпі-символ пацифістів. Якби її офіційний чоловік, дяк церковний, побачив на нозі ланцюжок, то, либонь, вирвав би цілу кінцівку і поніс би кропити свяченою водицею. Manolo ревнує — жах. Не до когось конкретного, а до класного вигляду своєї коханої. Йому подобається бути поруч із такою ефектною кобітою, а вона у своєму віці відкрила таку свіжість і експресію, що ссикухи заздрять.

Я приїхав до Неаполя на запрошення діаспори. Вони проводять тут свій черговий з’їзд, і мене витягнули виступити перед ними, розказати про країну, яку вони мають честь любити на відстані, бажано трансконтинентальній.

— Будеш їм рубати правду-матку? — Roma скандалістка ще та.

— Я ніколи не говорю того, чого не відчуваю.

Я з того племені, яке у відсотковій пропорції до своєї чисельності посідає почесне перше місце в світі за кількістю тих, хто живе поза своєю країною — майже третина всього населення. Причому живе краще. Я з того племені, у чиїй крові є успадкований дар знаходити себе на чужині. У Росії ми кількісно маємо свою Латвію, у Канаді — цілу Естонію, в Америці — свій цілий Кіпр, у шоколадній Бразилії ми маємо свій власний Люксембурґ, в Арґентині нас назбиралося би на цілу Ісландію. Якщо зібрати докупи всіх, хто мешкає де завгодно по всьому світу, лише не у своїй країні, — то вийшла б Португалія. Ціла Португалія наших, своїх!!

Моє плем’я не тримається своєї землі, як ескімоси чи народи Океанії. Моє плем’я безбожно любить свою країну, як дитина любить маму-алкоголічку, коли ніжні слова йдуть через дефіс із триповерховою лайкою. Чи то окупаційний гніт, чи то власна країна — за будь-яких декорацій моїм плем’ям керує прагматичне «не вийде тут — будемо шукати, де вийде». Або змиримося. Самим створювати комфортний світ — слабó. Простіше примкнути до вже створеного.

Втеча від своєї країни — це постійний дискурс мого життя. Тривалий час я жив життям того, кого зовсім не знав. Я зовсім не знав себе. Я зовсім не знав країни. Між мною і нею була харчова плівка. Змалку мене акуратно загорнули в неї, щоб я не псувався, щоб я не підгнивав своєю країною, яка гнила ударними темпами. Крізь харчову плівку в кілька рядів я бачив не справжню країну, а її заломлені, спотворені, розфокусовані обриси, і загалом усе було б нічого, якби поступове розмотування самого себе не призвело б до сорому. Звільняючись шар за шаром від плівки, я усвідомив, що посередині