Ахмед Салман Рушді - Лука і вогонь життя

стані». Лишень він подумав про це, як у нього з’явилося це відчуття. Вони не рухалися. Тут у Дочассі вони пливли за течією, забуті, загублені. Як же Слоно-Качка назвала це місце? Забуттям. Місцем цілковитої непам’яті, неістотності, небуття. Лімбо, як кажуть релігійні люди. Місце між Небом і Пеклом.

Лука почувався самотнім. Хоч його важко було назвати самотнім, адже поряд з ним стояли його приятелі й друзі, однак він почувався страшенно одиноким. Йому хотілося до мами, він сумував за братом, але найбільше він прагнув татового пробудження. Йому хотілося побачити свою кімнату, своїх друзів, свою вулицю, свою околицю і свою школу. Йому хотілося, аби його життя знову стало таким, яким воно було раніше. Тумани Часу клубочилися навколо килима, а Луці в їхній білизні ввижалися якісь пальці — довгі, як вусики рослин, що тяглися до нього, аби схопити його і задушити. Геть самотній у Туманах Часу (хоч насправді не зовсім один), він почав розмірковувати над тим, що він зробив на землі. Він порушив перше правило дитини — не розмовляти з незнайомцями, а тоді буквально дозволив незнайомцеві забрати себе з безпечного дому до найменш безпечного місця, яке він коли-небудь бачив. Отже, він був телепнем, і тепер йому доведеться заплатити за свою необачність. А хто ж цей незнайомець? Він сказав, що його ніхто не відряджав, але викликав. Ніби людина, що вмирає, — у Туманах Часу Лука нарешті спромігся вимовити це слово, але тільки про себе, в думках, — ніби його тато, що вмирає, міг викликати свою смерть. Він уже й не знав, вірити в таке чи ні. Якою ж дурницею з його боку було податися в цю блакить, в цю білизну з людиною — істотою! — якій він не вірить і не довіряє? Луку завжди вважали дуже розсудливим хлопцем, але він спростував цю думку, от і все. Він уже й не знав, хто з хлопців міг бути ще менш розсудливим.

Лука скоса глянув на ведмедя й собаку. Ніхто з них не промовив і слова, проте в їхніх очах він прочитав страх перед обіймами холодної самотності. Здавалося, їх покидають розказані ними ж історії про своє життя. Можливо, вони ніколи не були тими людьми, можливо, то були тільки їхні мрії, банальні мрії про своє шляхетне походження; адже хто не хоче бути принцом? Тут у білій пустці правда їхніх оповідей почала вивітрюватися, і вони знову стали звичайними звірами, що прямують назустріч незвіданому.

Нарешті наступили зміни. Білизна потрохи рідшала. Вона вже була не такою суцільною, але скидалася на густі хмари в небі навколо літака, а попереду вже щось було — так! Отвір. Знову з’явилося забуте відчуття польоту, так ніби килим мчав до світла зі швидкістю ракети — до світла, яке тепер було зовсім поряд, вже зовсім близько, і нарешті ррраааззз — і вони потрапили у яскравий сонячний день. Всі на облавку Решама раділи, хто як умів, а Лука, торкнувшись щік, відчув, що вони були мокрими від сліз. Він почув уже знайоме дзень-дзелень, і на лічильнику в горішньому лівому куті його поля зору з’явилася цифра «3». Від збудження він навіть не побачив кнопки збереження.

— Ти не помітив, — сказала Сорая, — але все добре. Я зберегла цей Рівень.

Він поглянув униз і побачив Великий Застій. Річка з цього боку Туманів Часу розтеклася величезним Болотом, що простяглося в усі напрямки, куди сягнеш оком.

— Як гарно, — сказав він.

— Просто чудово, — відповіла Сорая, — якщо тільки ти шукаєш саме таку красу. Внизу можеш натрапити на алігаторів і велетенських дятлів, можеш побачити пахучі кипариси й м’ясоїдних рослин-росичок. Ти спочатку заблукаєш, а тоді Великий Застій спокусить тебе сонною лінивістю, бажаннями залишатися там назавжди, ти знехтуєш як своєю метою, так і колишнім життям, тобі просто захочеться полежати під деревом. Пахощі Застою виняткові, але аж ніяк не безневинні. Вдихни ту красу, задоволено усміхнися й ляж горілиць на щучник-траву… і назавжди станеш болотяним бранцем.

— Дякувати богу, є ти й твій летючий килим, — сказав Лука з вдячністю. — День, коли я зустрів тебе, був найщасливіший у моєму житті.

— Або ж найсумніший, — сказала Сорая, — бо все, що я можу зробити, так це доставити тебе якомога ближче до твоїх майбутніх небезпек.

Приємна думка.

— Але навіть не думай, — додала Образцеса, — натискати золоту кнопку збереження. Ось вона там на краю Застою, але якби ми хотіли сісти й натиснути на неї, то мусили б удихнути на-добрий-вечір-зілля, заснули б, і все б на тому скінчилося. Це не обов’язково робити. Можна зберегти рівень укінці Стежок-Роздоріжжя, і тоді попередній рівень також збережеться.

Порада пропустити кнопку збереження не дуже сподобалася Луці, бо якщо він з якихось причин утратить життя, то чи не доведеться йому переходити Великий Застій ще раз?

— Не переймайся тим, — сказала Сорая, — а подумай ось про що. — І вона показала простісінько перед собою. Вдалині він розгледів край низького плаского хмаристого утворення, що начебто повільно оберталося.

— Під ним — Неминучий Вир, — сказала Сорая. — Коли-небудь чув про Ель-Ніньйо?

Лука нахмурив чоло.

— Тепла пляма в океані, але ж?

Образцеса була вражена.

— У Тихому океані, — промовила вона. — Він просто величезний, завбільшки з Амріку, приходить кожних сім-вісім років і геть чисто змінює погоду.

Лука знав про це або ж, точніше, згадав про це, коли почув від Образцеси назву Ель-Ніньйо.

— А нам що до того? — запитав він. — Ми ж бо не підлітаємо до Тихого Океану.

Сорая знову показала пальцем у тому ж напрямку.

— Це, — сказала вона, —