Ахмед Салман Рушді - Гарун і море оповідок

самі, тільки ми винні, — заплакав він. — Ми — Охоронці Океану, а ми його не охороняли. Погляньте на Океан! Найдавніші оповіді, лишень погляньте, які вони тепер. Ми дозволили їм загинути, ми покинули їх ще задовго до отруєння. Ми втратили зв’язок з нашими початками, нашим корінням, нашим Першоджерелом. Ніхто інший, але ми казали, нема на них попиту, перевиробництво. А тепер погляньте, ні, ви лишень погляньте! Безбарвне, безжиттєве, зіпсуте. Все пропало!

«Як злякався б Малі, — подумав Гарун, — мабуть, Малі найбільше». Але за Плавучим Городником і слід запав. «Мабуть, зв’язали, так само як нас, у ще одну Павутину Ночі, — здогадувався Гарун. — Багато чого б я зараз віддав, лиш би побачити його вайлувате тіло, що біжить біля нас, і почути той м’який квітковий голос і неквапливі слова».

Павутина Ночі раптом зупинилася — і хвиля отруєної води вдарила в бік Алежа-Одуда, а тоді — навіть вище. Якщоб і Гарун інстинктивно підсмикнули ноги від отруєної рідини, а одна з гарно розшитих пантофель. Джина Води упала (якщо бути точним, то з лівої ноги) в Океан і тут же з шипінням і бульканням розчинилася аж до кінчика свого задертого носка. Гаруна вразило це до глибини душі.

 — Отрута настільки концентрована, що діє як сильна кислота, — зауважив він. — Одуде, ти, видно, зроблений з чогось дуже міцного. А ти Якщобе, тішся, що впала твоя пантофля, а не ти.

 — Не тішся завчасно, — похмуро сказав Алеж-Одуд, не роззявляючи дзьоба. — Хто знає, що нас чекає попереду?

 — Красненько дякую, — відповів Гарун. — Ще одне доречне зауваження з твого боку.

Проте він дуже непокоївся за Малі. Плавучий Городник наразі ходив по поверхні цієї концентрованої отрути. Авжеж, він був ще той Городник, однак чи міг він витримати дію кислоти? Перед очима Гаруна постала страшна картина: Малі повільно йде на дно Океану, де з шипінням і бульканням… Але ж ні. Гарун потрусив головою. Тепер не час думати про таке.

Павутину Ночі зняли, і в слабеньких сутінках Гарун побачив, що вони опинилися на великій галявині в бур’янистих джунглях водоростей. На невеликій відстані виднілося щось схоже на стіну ночі. «Це, мабуть, початок Вічної Темряви, — подумав Гарун.

 — Видно, ми на самому її краї».

Лишень кілька корінців і водоростей, майже повністю спалених кислотою, плавало на поверхні Океану. Проте жодної ознаки перебування Малі, тому Гарун почав ще більше тривожитися.

Гурт з тринадцяти чупвалів оточив Алежа-Одуда й наставив на Якщоба та Гаруна грізного вигляду зброю. Всі вони мали страхітливі очі з білими зіницями замість чорних, сірими райдужними оболонками замість різнобарвних і чорні білки, які Гарун уперше побачив на обличчі Мудри. На відміну від Воїна Тіней, ці чупвали були худими, жалюгідними, нікчемними типами, одягнутими в плащі з каптурами, на яких виднілися емблеми особистої гвардії Хаттам — Шуда, себто Знаки Застібнутого на Блискавку Рота.

«Вони схожі на офісних клерків у маскарадних костюмах, — подумав Гарун. — Але їх не слід недооцінювати; вони небезпечні, жодного сумніву».

Чупвали з’юрмилися навколо Алежа-Одуда й здивовано розглядали Гаруна, що було неприємним. Вони сиділи на великих темних морських кониках, яких також сильно дивував хлопчак-землянин.

 — А тепер довідка: ці темні конячки, — пояснював Алеж-Одуд, — також машини. Але на темну конячку, як відомо, не ставлять, у них не вірять.

Гарун цього не чув.

Він помітив, що стіна ночі, про яку він думав, що це початок Вічної Темряви, насправді не була темрявою. По суті, це був корабель-колос, просторе судно, що кинуло якір на прогалині, яка утворилася після спалення кислотою водоростей. «Вони хочуть нас туди забрати, — тьохнуло в нього серце, — на флагман Культмайстра Хаттам-Шуда». Як тільки він зібрався було відкрити рота й сказати про це Якщобу, виявилося, що від страху у нього все пересохло в горлі і він не може вимовити жодне слово, хіба якесь каркання:

 — Кар… — каркнув він, показуючи на темний корабель. — Кар… Кар.

* * *

З облавка Корабля Пітьми звисав трап з перилами. Чупвали притягли їх до трапу, й Гарун з Якщобом мусили залишити Алежа-Одуда внизу, а самі почали довге сходження на палубу. Піднімаючись, Гарун почув жалібний крик, обернувся й побачив Одуда, який обурювався, не роззявляючи дзьоба:

 — Але ж, але ж, але ж цього не чіпайте, це мій — мій мозок! — Двоє чупвалів у плащах сиділи на спині Алежа й відкручували маківку Одудової голови. З черепної коробки вони вийняли маленьку з тьмяним полиском скриньку, при цьому видавши низку коротких задоволених шиплячих звуків. А відтак просто залишили Алежа-Одуда хитатися на воді без живлення, клітин пам’яті й командного модуля. Він мав вигляд зламаної іграшки. «Ех, Одуде, — подумав Гарун. — Дуже шкодую, що дражнив тебе, називаючи машиною! Ти найкраща й найвідважніша машина, яка коли-небудь існувала, і я поверну тобі твій мозок, ось побачиш, я поверну тобі мозок». Він усвідомлював, що це лишень обіцянка, намір, адже сам він також потрапив у велику халепу.

Вони ще піднімалися по трапу, коли Якщоб, ідучи позаду Гаруна, спіткнувся й, ледь не впавши, для рівноваги схопився за руку Гаруна. Відчувши, що Джин Води тицяє йому в руку щось маленьке й тверде, Гарун стиснув кулак.

 — Для екстреного випадку. Люб’язно надано Будинком ПДСП, — прошепотів Якщоб. — Може, зумієш скористатися.

А чупвали були і спереду, і ззаду.

 — Що це таке? — якнайтихіше запитав Гарун.

 — Якщо відкусити кінчик, — шепотів Якщоб, — то