Олександра Бракен - Темні уми

Темне волосся цієї дівчинки з азійською зовнішністю було коротко пострижено, вона була вдягнена у мішкуваті хлопчачі джинси, але мала таке гарненьке обличчя, як у ляльки. Її повні, схожі на серця губки утворювали досконалу здивовану «О», а шкіра була настільки шокуюче блідою, що ластовиння на її щоках і носі проступало ще дужче.

— Ти звідки взялася? — витисла я із себе.

Здивування в її оченятах вмить змінилося переляком. Однією рукою вона вчепилася в упаковку з фруктовими льодяниками, а іншою зі стуком зачинила двері, з яких жовтіла смуга світла.

— Агов! — Я знову розчинила двері, але побачила лише, як вона стрімголов метнулася до дверей в іншому кінці приміщення і вибігла у дощ. Я бігла просто за нею, закинувши заплічник на спину й оминаючи якісь полиці. Двері підпирала чималенька каменюка, проте коли я їх копнула ногою, вони розчинилися навстіж, і в результаті я із криком «Агов!» вибігла на вулицю.

Пакетики з печивом і чипсами повипадали з її кишень і з-за пазухи.

Зрештою, а як їй було не злякатися, коли за нею погналася якась напівбожевільна дівуля. Згодом я переживатиму через це, але наразі я надіялася її на парковці наздогнати. Звідкись же вона прийшла, тож якщо вона знає входи-виходи з цього місця, то повинна мати і якусь схованку, і поки Кейт і решта не припинять мене шукати, я прагнула про це дізнатися.

Автозаправка мала лише чотири паркувальних місця, одне з яких було зайняте перекинутим сміттєвим баком. Я чула, як під ним вовтузяться якісь тварини, проте пробігла повз, оскільки не хотіла згубити з поля зору сіру футболку дівчини. Вона так швидко перебирала ногами, що спіткнулась у тому місці, де асфальт переходив у клаптик зеленого газону. Я розкрила руки, щоби впіймати її, але дівчатко вчасно підвелося.

Я вже була за два кроки від неї й ось-ось вхопила би її ззаду за сорочку, коли вона раптом додала ходу й прошмигнула за невисокі порості, що відмежовували парковку від чогось схожого на дорогу.

— Я… я просто хочу поговорити з тобою! — гукнула я. — Будь ласка!

Мабуть, слід було сказати: «я не скривджу тебе», чи «я не ССПівець», чи щось подібне, що підказало би їй, що ми обоє одного поля ягоди. Але мені в грудях аж пекло, легені, здавалося, от-от розірвуться, ребра боліли. Тривожна кнопка підскочила угору, вдаривши мене по підборіддю і плечах. Я так рвучко її смикнула, що замок на ланцюжкові розірвався.

Дівчинка перескочила через стовбур впалого дерева, а тоді її кросівки зачмакотіли по падалиці. Мої чавкнули не набагато тихіше, але голос Мартіна перекрив нас обох.

— Рубі!

У мене настільки захолола кров, що здавалося, що вона ось-ось перестане бігти в жилах. Я ніколи не любила озиратись, але тут озирнулась — радше інстинктивно, аніж з переляку. Я не помітила, що мої ноги вже не біжать, аж поки за деревами не замаячіла округла постать Мартіна. Він був достатньо близько, аби я роздивилась його розпашіле обличчя, але мене він не помітив. Поки що.

— Рубі!

Кинувшись знову бігти, я не сподівалась нічого побачити перед собою, окрім дерев та повітря, але вона була там, недалеко від мене. Дівчинка стояла за деревом, не ховаючись, але й не виходячи до мене вперед. Вона міцно стиснула губи, що перетворились у тоненьку лінію, а очі металися поміж мною та місцем, звідки долинав голос Мартіна. Коли я рушила в її бік, вона так стрімко кинулась навтьоки, що, здалося, обома ногами підстрибнула з падалиці. Злякалась, як кроленя.

— Та годі! — мовила я, важко дихаючи і розмахуючи руками. — Я тільки хотіла…

Проминувши дерева, ми опинилися на безлюдній ділянці дороги. На одному з її глухих завулків виднівся рядочок занедбаних будиночків — із забитими дошками вікнами, що темніли, немов порожні очниці. Я була переконана, що вона біжить до одного з найближчих будиночків, біля якого сіріла якась загорожа і зеленіли двері, але вона, різко повернувши праворуч, помчала до припаркованого на узбіччі дороги мінівена.

Машина ремонту не підлягала, і то йшлося не лише про бампер, а й про бічні двері і верх. А про прострелені та розтріскані фари, та чорну фарбу, що клаптями звисала звідусюди, годі й казати. Найприємнішим у цьому авто здавався логотип, що його хтось вималював прописними, витіюватими літерами на розсувних дверях: «ПРИБИРАННЯ БЕТТІ ДЖЕЙН».

Утім, це таки була машина. Чим не вихід?! Я не думала зараз про логістику — себто про принаймні дві речі, чи є в ньому пальне і чи взагалі заведеться двигун. Мабуть, щойно я побачила цю машину, у мого серця виросло двоє білих пухнастих крильцят, і ніщо ті крильцята не підстрелить.

Дівчинка бігла настільки стрімко, що коли врізалась у бічні двері машини, її аж відкинуло вбік. Вона тяжко вдарилась об землю, але попри це отямилася значно швидше, ніж я могла сподіватися. Схопивши обома руками у жовтих рукавицях дверну ручку, вона з такою силою розсунула двері, що з довколишніх дахів в небо зірвалося птаство.

Я прибігла саме тієї миті, коли вона, засунувши двері, замикала їх. Я бачила дівчинку крізь власне відображення у затемненому склі — як, мабуть, бачила і мене вона. З широко розплющеними дикими очима, кучмою темного волосся, в одежині, з якої я би вже давно виросла, якби у таборі не схудла настільки, що на грудях проступали кістки, про існування яких я до того навіть гадки не мала. Я оббігла машину,