Євгенія Анатоліївна Кононенко - Останнє бажання

комунізму. А те оповідання «Загублений скарб» було написано на пікантну тему від'їзду євреїв із СРСР у сімдесятих. Про це говорити було дуже складно, особливо не мовою постанов, а мовою художньої літератури. Треба було засудити ізраїльську воєнщину, а водночас не дати кістку в зуби хижому світовому сіонізму, мовляв, у СРСР ображають трудових євреїв, більшість яких насправді є радянськими людьми, будівниками комунізму.

Оповідання «Загублений київський скарб» народилося після спілкування з таким собі Єфимом Ісаковичем, з яким Іван Івак лежав у лікарні. Той чоловік, не одружений, хоча й підстаркуватий, не поїхав в Ізраїль до родичів, які кликали до себе і пропонували йому там добру роботу. Чому ж він не поїхав із міста, де не мав рідні? А тому, що загубив у Києві скарб, який має знайти. В очах Єфима Ісаковича з'являвся божевільний блиск, Іван лякався, але слухав далі. І чоловік розповідав, що втік, коли всіх вели Дорогожицькою. А потім два роки жив у Києві на вулицях, у підвалах, у коморах, на горищах. Усі його київські родичі лишилися в Бабиному яру. Але не це затримує його в Києві, а забутий київський скарб. Два роки його підгодовували то німці, то наші. Підгодовували, але не пускали в дім. Пустила лише одна жінка, яка жила в маленькому будиночку в одному з київських провулків. Вона помирала від якоїсь хвороби, їй було байдуже, чи її пристрелять за те, що вона ховає єврейського хлопчика, чи вона сама помре від своєї недуги. І та жінка передала йому невеличку скриньку і звеліла заховати до звільнення Києва. Коли жінка померла, він пішов і закопав ту скриньку. І не подивився, що там, на відміну від Єви, для якої цікавість виявилася сильнішою, ніж Божий Заповіт. Якісь люди поховали жінку, а Фіма дожив до звільнення Києва в її будиночку. А де закопав скриньку — забув. То чи може він їхати з Києва, поки не згадає і не знайде того скарбу?

Оповідання «Загублений київський скарб» надрукували в часописі «Радянський ранок», і навіть згадки про біблійну Єву не викинули. Тим оповіданням Івак ніби й догоджав радянському офіціозові, мовляв, не можна їхати з Батьківщини, бо в її землі закопано скарб, але в ньому йшлося про щось більше, ніж радянський патріотизм. Іванові було приємно, що Віра відзначила те оповідання, яким він сам пишався, але й трохи боявся: а раптом його визнають неблагонадійним. Але цього, на щастя, не траплялося, а похвала Віри була приємною. Саме того дня вони з Вірою, гуляючи, дійшли до Кирилівського гаю, де ще лишалися надгробки єврейського цвинтаря, які скоро остаточно зникнуть. Мусульманський цвинтар у Києві зберігся, а єврейський зник, ніби його й не було.

Вони з Вірою довго мовчали біля блюзнірськи розкиданого каміння з надгробків із дивними та абсолютно незрозумілими літерами-візерунками. А потім Віра сказала:

— Як тяжко лишатися людиною, коли приходять страшні часи.

— Борони нас, Боже, від таких часів, — сказав Іван.

— Бог дає життя, щоби ми не боялися ніяких часів, ніяких епох. Адже Бог не боявся, коли створював нас. А як ризикував, зрештою.

— Бог створив дуже недосконалу конструкцію.

— В якій одначе, є ресурс для вдосконалення.

— Який ресурс, Віро?

— Вигнання страхів, Іване!

— Але як! Як можна не боятися, якщо наприклад, загрожують тортури! — вигукнув Іван, і в його голосі був справжній відчай, хоча на той момент він ніякої тяжкої життєвої задачі не розв'язував, просто вів розмову з давньою знайомою.

І тоді, на уламках єврейського цвинтаря, він розповів Вірі і про Вальтера з Ельзою, і про Машу Каламатну, і про свою службу в НКВД, від якої побоявся відмовитись. І навіть побіжно згадав кімнату мінус тридцять один. І про своє оповідання «Цуценя» в його першому, недрукованому варіанті, мовляв, він просто добивав нещасних, а катували їх інші.

У Кирилівському гаї стало раптом зовсім темно. І він не бачив Віри, лише чув її голос із темряви крізь шум гілля.

— Розумієш, Іване, ти цілком маєш право на адвокатів — на найвищому, на, як то кажуть, на Божому суді.

— На Страшному Суді? — перепитав Іван.

— Ти цілком маєш право на адвокатів на Страшному Суді. Але сам до себе ти маєш бути лише прокурором. Лише тоді на Страшному Суді тобі дадуть адвоката.

А далі сталося щось незрозуміле. Віра загубилась і не знайшлася. Іван чи не годину гукав її в темному гаї, а вона не відгукувалася. Він вибрався з гаю на ту вулицю, де, до речі, була його школа, і просто не знав, що йому робити. Може подзвонити в міліцію, мовляв, пішов із жінкою до гаю погуляти, а вона раптом зникла в темряві. Але що пояснювати тим міліціонерам? Чого це раптом він, відомий український радянський письменник, багато років одружений, батько двох дітей, гуляв у темному гаї з жінкою, прізвища якої не знає?

Той день закінчився геть прикро: Іван повернувся додому дуже пізно. Люба дуже хвилювалася, куди він зник, і передала свою знервованість Ірині. Вони обидві накинулися на нього з жіночими претензіями, що не було властивим їхній родині. Але того дня дружина і дочка кричали, перекрикуючи одна одну, і єдиною відповіддю могло бути лише мовчання. Валерій з Мариною тоді були в них, збиралися до себе.

— Ну ви, дівчата, й закабалили мужика, не випускаєте зі стійла, — озвався Валерій, поки «дівчата» скубли Івана, який мовчки сів на канапу, похиливши голову.

— Може, щось сталося? — нарешті спитала Люба після години крику.

— Заблукав у гаї, — відповів Іван. То була абсолютна правда. Але звучала тоді як найнахабніша брехня.

* * *

Віра надовго зникла з життя