Машаду де Ассіс - Посмертні записки Браса Кубаса

наші погляди зустрілися, інші також танцювали, обійнявши одне одного, кружляючи по залу... Це було наче уві сні... Розділ LI. Вона моя!

— Вона моя! — сказав я собі, щойно інший танцівник забрав її у мене. Я маю зізнатися, що до кінця вечора саме така думка засіла в моїй душі, проте не так, якби її туди вбили молотком, а ніби її туди вкрутили як свердло, котре заходить ще глибше.

— Вона моя! — сказав я, коли повернувся до свого дому.

А там, ніби то була доля, або ж випадковість, або ж хоч що ви там собі уявляєте, ніби нагадуючи мені про те, що треба дати якусь поживу моєму екстазу володіння, долу лежало щось жовте та блискуче. Я нахилився: то була золота монета, півдублона.

— Вона моя! — повторив я ще раз і засміявся, кладучи монету в кишеню.

Тієї ночі я більше не думав про ту монету, проте наступного дня, згадавши той вчорашній випадок, я відчув гризоти сумління і якийсь голос, котрий мене запитував, якого біса мала бути моєю монета, яку я не успадкував і не заробив, а лише знайшов на вулиці. Ясна річ, що та монета не була моєю, вона належала іншому, тому, хто її загубив, бідний він чи багатий, і найвірогідніше, що то таки був бідняк, може, якийсь робітник, котрому не було за що прогодувати жінку та дітей. Втім, якщо то був багатій, то це справи не міняло. Мені належало віддати ту монету, а найкращим способом, єдиним способом було зробити це через оголошення в газеті або ж звернутися в поліцію. Я написав листа начальникові поліції, вказавши на знахідку, і просив, у міру його можливостей, зробити так, щоб монета знайшла свого власника.

Я відправив листа і спокійно взявся за сніданок, можна сказати, що я був просто в піднесеному стані. Моя сумлінна свідомість, яка кружляла у вальсі напередодні, що аж дух перехопило, відчувала просто задуху, проте повернення півдублона стало такого собі роду віконцем, що відчинилося задля того, щоб я побачив зворотній бік моралі. Ввійшла ціла хвиля чистого повітря, і бідна сеньйора вдихнула на повні груди. Крім усього іншого, без будь-яких інших обставин, сам мій вчинок був прекрасним, бо у ньому проглядалась власне тактовність, почуття тонкої натури. Ось що мені говорила моя внутрішня сеньйора голосом суворим і м’яким одночасно, говорила вона, перехилившись через підвіконня відчиненого вікна:

— Ти вчинив добре, Кубасе, ти поводишся просто зразково. Це повітря, воно не тільки чисте, воно лікує, це запах вічних садів. Ти хочеш побачити, що саме ти зробив?

І добра дама витягла люстерко й відкрила його перед моїми очима. Я чітко побачив того вчорашнього півдублона — блискучого, круглого, що примножував свою вартість — до десяти, потім до тридцяти, потім до п’ятиста дублонів — тим самим виражаючи прибуток, котрий мені принесе життя за простий вчинок повернення знайденого. Усе моє єство розчинилося в спогляданні того дійства, я знову і знову дивився на себе, вважаючи, що я таки добре зробив, можливо, то був величний вчинок. Просто одна монета, невже? От подивіться, що то воно значить ще трохи покружляти у вальсі.

Таким чином я, Брас Кубас, відкрив прекрасний закон, закон рівноваги вікон, і встановив, що для того, аби врівноважити вікно, що зачиняється, треба відчинити інше вікно для того, щоб мораль могла постійно провітрювати свідомість. Можливо, ти не зовсім второпав, друже, про що це я говорю, можливо, тобі треба показати це на конкретних речах, скажімо пакункові, таємничому пакункові. Ну що ж, давай, ось тобі таємничий пакунок.

Розділ LII. Таємничий пакунок

Сталося так, що кілька днів потому, коли я їхав у Ботафого, я натрапив на пакунок, що лежав на узбережжі. Я не зовсім точно висловився, я не просто натрапив, я дав копняка тому пакункові. Побачивши пакунок, схожий на велику хлібину, проте чистий і акуратно загорнутий, перев’язаний жорстким шпагатом — така собі річ, що здавалась чимось особливим, наштовхнула мене на думку підкинути його ногою, як це мені підказував мій досвід, що я і зробив, проте пакунок лишився лежати на своєму місці. Я подивися навколо себе — на березі не було нікого, десь вдалині гралися діти — ніхто не міг стежити за мною. Я нахилився, взяв того пакунка й пішов собі.

Я йшов, проте не без побоювань. Це ж міг бути такий собі жарт, що його вигадали дітлахи. Я хотів було повернути знахідку з пляжу, проте помацав пакунок і відкинув таку думку. Пройшовши ще трохи, я звернув з дороги і попрямував додому.

— Давай подивимось, що там, — мовив я, входячи до свого кабінету.

На якусь мить я завагався, думаю, що мені було трохи соромно, мені знову спало на думку, що то витівка дітлахів. Дивувало те, що зовні не було ніяких особливих ознак. Проте в мені також сидів той хлопчак, котрому хотілося свистіти, вищати, рохкати, лопотіти, реготати, репетувати, клеїти дурня. А раптом я, відкривши пакунка, знайду там півдюжини старих простирадл чи дві дюжини гнилих фейхоа? Та було вже пізно, моя цікавість була настільки гострою, як вона має бути і в тебе, читачу... Я розв’язав пакунок, відкрив його і побачив там... знайшов... порахував... ще раз перерахував — не більше і не менше ніж п’ять мільйонів рейсів банкнотами та монетами, все чистесеньке і добре упаковане. Дуже дивна знахідка. Я знову його запакував. Під час обіду мені здалося, що один зі слуг щось запитував другого очима. Може, вони підглядали за мною? Я їх тактовно запитав і з того, що вони сказали, зробив висновок, що ні. Після вечері я знову пішов до себе в кабінет, перевірив, чи на місці гроші, і посміявся з себе — я, котрий фінансово взагалі-то був досить забезпечений.

Щоб більше не думати про те, ввечері я пішов у гості до Лобу Невеса, котрий дуже просив мене завітати на прийоми, котрі влаштовувала його дружина. Там я зустрів шефа поліції, мені його представили, він згадав про листа і про півдублона, що я йому надіслав кілька днів тому.